Нагадаємо, що Слобожанщина - це земля, що подарувала нам архітектора Олексія Бекетова, письменника Григорія Квітку-Основ'яненка, економіста Івана Туган-Барановського. На сході цього регіону народився актор театру Котляревського, Іван Щепкін, а також поет Червоного ренесансу (чи то пак, "Розстріляного відродження"), Євген Плужник.
Власне, що являє собою ця історико-географічна область України?
З заходу вона обмежена верхів'ями річок Сула, Псел та Ворскла. Зі Сходу - Доном. У часи Київської Русі ці землі підпадали під сферу впливу чернігово-сіверських князів Ольговичів, які посідали курське, рильське, новгород-сіверське княжіння. Та життєвих сил на заселення і освоєння краю тогочасні можновладці не мали. Монгольська навала значно відтермінувала українську колонізацію цих земель. Кипчацькі орди використоувавли місцевий родючий ґрунт для випасання своїх табунів та отар.
Передумови постання Слобідської України
Перш ніж перейти до освоєння даної території, українці мали створити для цього плацдарм. Таким плацдармом стала Лівобережна Україна. Довга смуга землі вздовж Дніпра від Десни до Ворскли була колонізована зусиллями князів Вишневецьких, які покоління за поколінням здобували для українців життєвий простір на Сході. Напередодні національно-визвольної війни 1648 року Лівобережжя являло собою напівсуверенне князівство Яреми Вишневецького зі "столицею" в Лубнах - так звану "Вишневеччину". Після здобуття Гетьманщиною незалежності Лівобережжя разом із Сіверщиною опинилися під булавою Богдана Хмельницького та його наступників.
За сина великого Богдана, Юрія, правобережжя Гетьманщини почало горіти у полум'ї громадянської війни та інтервецій. До ніг турків упав столичний Чигирин, а Москва та Варшава погодилися штучно утримувати бунтівний край знелюдненим.
Ходіння "на слободи"
Політична нестабільність, війни та спричинені ними неврожаї змушували українське населення Галичини, Волині, Поділля та Правобережжя шукати кращої долі "за Дніпром". Тож очі безземельних, але метикуватих козаків, шляхтичів та економічно залежних від них селян зверталися в сторону нічийних земель на кордоні між Гетьманщиною та Московською державою. І якщо Лівобережжя являло собою дещо перекроєну на козацький лад "Вишневеччину" під гетьманською булавою (і порядки тут були відповідні), то на окраїні Московщини можна було розійтися на широку ногу без особливого контролю з боку держави - байдуже, гетьманської, чи царської.
Тут інтереси українських колоністів та російських владних кіл співпали - одні воліли зайняти землю і жити за своїми звичаями, другі - зеселити окраїни, утвердити там свою владу, утворюючи буфер між центральною Росією та Кримом.
Попервах освоєння краю відувалося у вигляді сезонних промислів, або ж відбування замкової служби навкого російських фортець - Воронежа, Білгорода, Оскола, Хотмизька, Вольного тощо. Власне, царські воєводи не мали достатньо питомо московських сил для освоєння територій навколо поодиноких укріплень.
Слобідська Україна як автономна одиниця українського світу
З часом кількість колоністів тільки збільшувалася. Вони почали осідати в цих краях і засновувати поселення - слободи. Колоністам-українцям від царського уряду надавалися величезні пільги.
У Гетьманщині усталився фразеологізм "ходити на слободи". Українці засновували міста: Харків (1654), Суми (1652), Острогозьк (1652), Мерефа (1655) тощо.
Оскільки очільниками цього руху на схід були вже не князі (як свого часу на Лівобережжі), а козаки, то вони приносили сюди питомо свої форми організації суспільства. Слобідська Україна поділялася на полки так сотні, які очолювалися відповідними старшинами. Наплив колоністів був такий великий, що виходив за територіальні межі власне слобідских полків.
На жаль, ця аміністративна система підпорядковувалася не українському гетьману, а московському уряду і воєводам. Результати полковницьких виборів затверджував особисто цар.
Оскільки у новозасновані міста ішли священники з України, а політичну владу мали козаки, Слобожанщина стала органічною частиною українського релігійного простору та церковної ієрархії. Звісно, з елітою прийшло й мистецтво, зокрема монументальне. Одним із самобутніх центрів архітектури українського бароко є Слобожанщина.
Відповідно такий великий регіон потребував і власної освіти. Тому 1721 року відкривається Білгородський колегіум (невдовзі перенесений до Харкова), який взорувався на Переяславський та Чернігівський колегіуми Гетьманщини. Його засновником був випскник Києво-Могилянки Єпифаній Тихорський. З цим колегіумом також пов'язані імена філософа Григорія Сковороди ("Байки Харківські" !) та композитора Артемія Веделя.
І у Гетьманщині, і на Запорожжі, і Слобідській Україні мешканці вважали одне одного частиною єдиної цивілізації, єдиного культурного простору, і мали за об'єкт лояльності одну вітчизну - Україну-Малоросію. Це питання варто описати докладніше та проілюстувати цитатами.
Так, гетьман Іван Брюховецький 1668 року закликав слобожан до антиросійського повстання: "москалі з ляхами на тому постановили... щоб Україну, вітчизну милу і всіх християн, що живуть у слобіських містечках, зарівно піл меч передати". Усім відомий Петро Дорошенко називав засновника слобідського міста Суми "малоросійським полковником", а слобожани для нього були "нашими людьми", які жили "за звичаєм нашим українським".
Гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа послідовно намагалися долучити слобідські полки до гетьманської булави.
І полки Гетьманщини, і полки Слобожанщини утворювали відносно єдиний простір козацької служби. Наприклад, типовим є приклад полкового осавула слобідського Харківського полку Максима Горленського . Він був онуком значкового товариша гетьманського Чернігвського полку та сином сотника у Полтавскьому полку, також на Гетьманщині. Іван Лисаневич зробив вояж з рідної слобідської Ізюмської полкової канцелярії до Миргорода (на Гетьманщині), а потім повернувся в ранзі сотника. Засновник слобідської Мерефи Іван Сірко в різний час був кошовим отаманом на Січі, обіймав посаду кальницького полковника в Гетьманщині.
Чимало значних козацьких родів належали як до старшини Гетьманщини, так і Слобожанщини - Краснокутські, Лесевичі, Алфьорови, Скрицькі, Красовські, Ольховські тощо.
У лещатах модерної імперії
В ході уніфікаційної політики російського уряду зникли як гетьманські, так і слобідські полки. Козацька еліта Слобожанщини отримала дворянство, частина козаків записана до гусарських та уланських регулярних частин. Імперський же уряд намагався колонізувати український регіон етнічними росіянами та русифікувати.
Та регіон продовжував зберігати своє українське обличчя. Як писав Александр Рігельман, "что касается до природы, языка, обычая, жительства, обрядов поведения и одеяния, в том слободские жители обоего пола никакой от малороссийских народов отмены не имеют". За переписом 1763 року, українці становили 98 відсотків населення Харківського, Сумського, Охтирського, Острогозького та Ізюмського полків.
Протягом 1835–1856-го Слобідсько-Українська губернія разом із Чернігівською і Полтавською входила до складу Малоросійського генерал-губернаторства, а Харків був його адміністративним центром. Таким чином, імперська влада у деякому сенсі сприйняла належність всіх цих територій до одного простору.
І цей простір був безумовно українським. Відомий російський славіст Ізмаїл Срезневський писав матері з Харкова - "Вы знаете, маменька, как я любил слушать рассказы … о моей милой родине и о русских; я желал, подобно птичке полуденной, вскормленной на чуждой стороне, полететь на свою невиданную родину".
Заледве від'їхавши від Білгорода, мандрівник Ніколай Всеволожський помітив: "Здесь чувствуешь уже совсем иную природу: ты вступил в Малороссию! Народ не тот, черты лица другие, почва земли, местоположения, всё принимает другой вид".
"Харьков имеет внутреннее сильное значение для Малороссии, которая в нем централизуется, которая имеет в нем свой университет" - писав Іван Аксаков.
Згаданий Харківський університет став одним з осередків та центрів української науки. У цьому контексті варто згадати математика Михайла Остроградського, сатирика і ректора Петра Гулака-Артемовскього, історика Дмитра Багалія, економіста Михайла Туган-Барановського, яких нема потреби представляти більше детально.
Саме у столиці Слобожанщині з 1816 року виходить журнал "Украинский вестник". Активно на території Воронезької, Білгородської та Харківської губерній діє українська суспільна організація "Просвіта".
Українці зберігали перевагу за кількісю мешканців у згаданих губерніях. Згідно з переписом населення 1897 року, наприклад, в Острогозькому уїзді "малоросіяни" складали більше 90% відсотків населення (у самому колишньому полковому місті - трохи більше половини).
Визвольні змагання
1917 року етнічна перевага українського населення в регіоні стала підставою для включення Слобожанщини до території новопроголошеної української автономії. Член УЦР Володимир Винниченко пізніше згадував про переговори з Тимчасовим урядом: "Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть руського гладкого, жадного націоналізму".
Хай там як, а влада Центальної Ради трималася недовго - його заступило гетьманське правління. Новий уряд однозначно розглядав усю територію Слобожанщини як інтегральну частину Української держави.
Як частину України розглядали Слобожанщину навіть більшовики. Власне, Харків став столицею маріонеткової "Радянської України". Однак, російські партійці воліли бачити бодай східну частину Слобожанщини у складі власної республіки. Відтак після нетривалих дискусій українські Білгород та Острогозьк залишаються поза межами УСРР, а відповідно - і сучасної Української держави.
Таким чином, ці території Східної Слобожанщини, були неприродним чином відірвані від свого основного регіону - Слобідської України, з якими являли одне ціле від часів заселення краю.
