Історична доля східної слобожанщини

Особливість (чи радше не-особливість) такого регіону як Східна Слобожанщина полягає в тому, що в історико-культурному плані він являє собою інтегральну частину цілої Слобідської України.
Нагадаємо, що Слобожанщина - це земля, що подарувала нам архітектора Олексія Бекетова, письменника Григорія Квітку-Основ'яненка, економіста Івана Туган-Барановського. На сході цього регіону народився актор театру Котляревського, Іван Щепкін, а також поет Червоного ренесансу (чи то пак, "Розстріляного відродження"), Євген Плужник.

Власне, що являє собою ця історико-географічна область України?

З заходу вона обмежена верхів'ями річок Сула, Псел та Ворскла. Зі Сходу - Доном. У часи Київської Русі ці землі підпадали під сферу впливу чернігово-сіверських князів Ольговичів, які посідали курське, рильське, новгород-сіверське княжіння. Та життєвих сил на заселення і освоєння краю тогочасні можновладці не мали. Монгольська навала значно відтермінувала українську колонізацію цих земель. Кипчацькі орди використоувавли місцевий родючий ґрунт для випасання своїх табунів та отар.

Передумови постання Слобідської України

Перш ніж перейти до освоєння даної території, українці мали створити для цього плацдарм. Таким плацдармом стала Лівобережна Україна. Довга смуга землі вздовж Дніпра від Десни до Ворскли була колонізована зусиллями князів Вишневецьких, які покоління за поколінням здобували для українців життєвий простір на Сході. Напередодні національно-визвольної війни 1648 року Лівобережжя являло собою напівсуверенне князівство Яреми Вишневецького зі "столицею" в Лубнах - так звану "Вишневеччину". Після здобуття Гетьманщиною незалежності Лівобережжя разом із Сіверщиною опинилися під булавою Богдана Хмельницького та його наступників.

За сина великого Богдана, Юрія, правобережжя Гетьманщини почало горіти у полум'ї громадянської війни та інтервецій. До ніг турків упав столичний Чигирин, а Москва та Варшава погодилися штучно утримувати бунтівний край знелюдненим.

Ходіння "на слободи"

Політична нестабільність, війни та спричинені ними неврожаї змушували українське населення Галичини, Волині, Поділля та Правобережжя шукати кращої долі "за Дніпром". Тож очі безземельних, але метикуватих козаків, шляхтичів та економічно залежних від них селян зверталися в сторону нічийних земель на кордоні між Гетьманщиною та Московською державою. І якщо Лівобережжя являло собою дещо перекроєну на козацький лад "Вишневеччину" під гетьманською булавою (і порядки тут були відповідні), то на окраїні Московщини можна було розійтися на широку ногу без особливого контролю з боку держави - байдуже, гетьманської, чи царської.

Тут інтереси українських колоністів та російських владних кіл співпали - одні воліли зайняти землю і жити за своїми звичаями,  другі - зеселити окраїни, утвердити там свою владу, утворюючи буфер між центральною Росією та Кримом.

Попервах освоєння краю відувалося у вигляді сезонних промислів, або ж відбування замкової служби навкого російських фортець - Воронежа, Білгорода, Оскола, Хотмизька, Вольного тощо. Власне, царські воєводи не мали достатньо питомо московських сил для освоєння територій навколо поодиноких укріплень.

Слобідська Україна як автономна одиниця українського світу

З часом кількість колоністів тільки збільшувалася. Вони почали осідати в цих краях і засновувати поселення - слободи. Колоністам-українцям від царського уряду надавалися величезні пільги.
У Гетьманщині усталився фразеологізм "ходити на слободи". Українці засновували міста: Харків (1654), Суми (1652), Острогозьк (1652), Мерефа (1655) тощо.

Оскільки очільниками цього руху на схід були вже не князі (як свого часу на Лівобережжі), а козаки, то вони приносили сюди питомо свої форми організації суспільства. Слобідська Україна поділялася на полки так сотні, які очолювалися відповідними старшинами. Наплив колоністів був такий великий, що виходив за територіальні межі власне слобідских полків.
На жаль, ця аміністративна система підпорядковувалася не українському гетьману, а московському уряду і воєводам. Результати полковницьких виборів затверджував особисто цар.

Оскільки у новозасновані міста ішли священники з України, а політичну владу мали козаки, Слобожанщина стала органічною частиною українського релігійного простору та церковної ієрархії. Звісно, з елітою прийшло й мистецтво, зокрема монументальне. Одним із самобутніх центрів архітектури українського бароко є Слобожанщина.

Відповідно такий великий регіон потребував і власної освіти. Тому 1721 року відкривається Білгородський колегіум (невдовзі перенесений до Харкова), який взорувався на Переяславський та Чернігівський колегіуми Гетьманщини. Його засновником був випскник Києво-Могилянки Єпифаній Тихорський. З цим колегіумом також пов'язані імена філософа Григорія Сковороди ("Байки Харківські" !) та композитора Артемія Веделя.

І у Гетьманщині, і на Запорожжі, і Слобідській Україні мешканці вважали одне одного частиною єдиної цивілізації, єдиного культурного простору, і мали за об'єкт лояльності одну вітчизну - Україну-Малоросію. Це питання варто описати докладніше та проілюстувати цитатами.
Так, гетьман Іван Брюховецький 1668 року закликав слобожан до антиросійського повстання: "москалі з ляхами на тому постановили... щоб Україну, вітчизну милу і всіх християн, що живуть у слобіських містечках, зарівно піл меч передати". Усім відомий Петро Дорошенко називав засновника слобідського міста Суми "малоросійським полковником", а слобожани для нього були "нашими людьми", які жили "за звичаєм нашим українським".
Гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа послідовно намагалися долучити слобідські полки до гетьманської булави.
І полки Гетьманщини, і полки Слобожанщини утворювали відносно єдиний простір козацької служби. Наприклад, типовим є приклад полкового осавула слобідського Харківського полку Максима Горленського . Він був онуком значкового товариша гетьманського Чернігвського полку та сином сотника у Полтавскьому полку, також на Гетьманщині. Іван Лисаневич зробив вояж з рідної слобідської Ізюмської полкової канцелярії до Миргорода (на Гетьманщині), а потім повернувся в ранзі сотника. Засновник слобідської Мерефи Іван Сірко в різний час був кошовим отаманом на Січі, обіймав посаду кальницького полковника в Гетьманщині.

Чимало значних козацьких родів належали як до старшини Гетьманщини, так і Слобожанщини - Краснокутські, Лесевичі, Алфьорови, Скрицькі, Красовські, Ольховські тощо.

У лещатах модерної імперії

В ході уніфікаційної політики російського уряду зникли як гетьманські, так і слобідські полки. Козацька еліта Слобожанщини отримала дворянство, частина козаків записана до гусарських та уланських регулярних частин. Імперський же уряд намагався колонізувати український регіон етнічними росіянами та русифікувати.

Та регіон продовжував зберігати своє українське обличчя. Як писав Александр Рігельман, "что касается до природы, языка, обычая, жительства, обрядов поведения и одеяния, в том слободские жители обоего пола никакой от малороссийских народов отмены не имеют". За переписом 1763 року, українці становили 98 відсотків населення Харківського, Сумського, Охтирського, Острогозького та Ізюмського полків.


Протягом 1835–1856-го Слобідсько-Українська губернія разом із Чернігівською і Полтавською входила до складу Малоросійського генерал-губернаторства, а Харків був його адміністративним центром. Таким чином, імперська влада у деякому сенсі сприйняла належність всіх цих територій до одного  простору.
І цей простір був безумовно українським. Відомий російський славіст Ізмаїл Срезневський писав матері з Харкова -  "Вы знаете, маменька, как я любил слушать рассказы … о моей милой родине и о русских; я желал, подобно птичке полуденной, вскормленной на чуждой стороне, полететь на свою невиданную родину".


Заледве від'їхавши від Білгорода, мандрівник Ніколай Всеволожський помітив: "Здесь чувствуешь уже совсем иную природу: ты вступил в Малороссию! Народ не тот, черты лица другие, почва земли, местоположения, всё принимает другой вид".
"Харьков имеет внутреннее сильное значение для Малороссии, которая в нем централизуется, которая имеет в нем свой университет" - писав Іван Аксаков.
Згаданий Харківський університет став одним з осередків та центрів української науки. У цьому контексті варто згадати математика Михайла Остроградського, сатирика і ректора Петра Гулака-Артемовскього, історика Дмитра Багалія, економіста Михайла Туган-Барановського, яких нема потреби представляти більше детально.

Саме у столиці Слобожанщині з 1816 року виходить журнал "Украинский вестник". Активно на території Воронезької, Білгородської та Харківської губерній діє українська суспільна організація "Просвіта".

Українці зберігали перевагу за кількісю мешканців у згаданих губерніях. Згідно з переписом населення 1897 року, наприклад, в Острогозькому уїзді "малоросіяни" складали більше 90% відсотків населення (у самому колишньому полковому місті - трохи більше половини).

Визвольні змагання

1917 року етнічна перевага українського населення в регіоні стала підставою для включення Слобожанщини до території новопроголошеної української автономії. Член УЦР Володимир Винниченко пізніше згадував про переговори з Тимчасовим урядом: "Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донець­­кого району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть руського гладкого, жадного націоналіз­му".

Хай там як, а влада Центальної Ради трималася недовго - його заступило гетьманське правління. Новий уряд однозначно розглядав усю територію Слобожанщини як інтегральну частину Української держави.

Як частину України розглядали Слобожанщину навіть більшовики. Власне, Харків став столицею маріонеткової "Радянської України". Однак, російські партійці воліли бачити бодай східну частину Слобожанщини у складі власної республіки. Відтак після нетривалих дискусій українські Білгород та Острогозьк залишаються поза межами УСРР, а відповідно - і сучасної Української держави.

Таким чином, ці території Східної Слобожанщини, були неприродним чином відірвані від свого основного регіону - Слобідської України, з якими являли одне ціле від часів заселення краю.

Останнім часом тема українського православ'я посіла чільне місце у вітчизняному інформаційному просторі. І це не дивно, адже українське суспільство бажає покінчити із впливом ворожої організації, РПЦ, на своїх співвітчизників, повернути об'єкти культурної спадщини, а також ввести українську церкву до світової православної спільноти.

У жодній царині знання історії не є таким важлививим, як у релігійній сфері. Адже церковне право опирається на тексти, рішення та правила, яким сотні й тисячі років. Тож пропонуємо ознайомитися з політичною історією українського православ'я від самого початку.

Утворення Київської митрополії

На жаль, відомості про початки християнства у Києві зокрема і країні русів взагалі носять здебільшого легендарний характер. Що й казати, автор літопису "Повість времінних літ" навіть не знав імен перших очільників власної церкви. Менше з тим, наприкінці Х століття, за часів великого князя Володимира Святославича, вже бачимо "митрополію Ро́сії" серед инших у списку єпископій Константинопольского патріархату. Як правило, церковно-адміністративні одиниці називають за назвою міста - Антіохії, Тирнова, Константинполя, Єрусалима et cetera. Можна подумати, що у випадку "Ро́сії" цей принцип порушено. Однак, варто звернути увагу на сенс, який тогочасні греки вкладали у це слово. У трактаті "Про управління імперією" басилевс (східний римський імператор, правитель Візантії) називає "Ро́сією" лише Київ з невеликою приміською околицею.

Новопостала церковна ієрархія, озброєна християнською риторикою, грецькою вченістю та болгарською мовою допомогла Володимиру та його наступникам територіалізувати свою владу, утвердити легітимність своєї династії на всьому просторі від Києва до Новгорода, від Карпат до Суздальського Опілля.

Київську ієрархію очолював митрополит, що його призначали з Константинополя.

Такий порядок залишався незмінним століттями, а на прецедентах його порушення варто зупинитися окремо.
Загалом, цілком очікувано, що амбіційні монархи воліли мати на чолі своєї церкви фігуру, незалежну від якогось іноземного центру.
Тож Ярослав Мудрий у середині ХІ століття таки призначив на митрополичу катедру русина - Іларіона. Ця подія відбулася на фоні військового та дипломатичного конфлікту з Візантією. Після смерти свого патрона Іларіон усамітнився у Печерському монастирі, а з Царгорода  призначили нового митрополита Єфрема.

Друга спроба унезалежнити українську церкву відбулася у часи боротьби за київський стіл Ізяслава Мстиславича та Юрія Володимировича (Довгорукого) у середині ХІІ століття. Перший намагався утримати в покорі Києву усі землі, долаючи опір місцевих еліт. Навколо персони Юрія гуртувалися "сепаратисти", які підтримуючи його кандидатуру на київський стіл, отримали легітимну можливість чинити опір Києву. Масштабне геополітичне протистояння струснуло половиною Європи. Ізяслава підтримали столичний Київ та Волинська вотчина, Польща, Угорщина. За Юрієм стали Галич, Суздальщина, Полоцьк, половці та Візантія.

Звісно, Візантія мала можливість протидіяти Ізяславу через церкву. Тож він призначив на митрополитство власну креатуру Клима Смолятича. Юрій Довгорукий, опираючись на підтримку новгородського владики Ніфонта, не визнав юрисдикції Клима над усією митрополією. Тим часом, Ізяслав помер на київському столі, і його місце зайняв Юрій. Новий великий князь прийняв митрополита-грека Константина, який оголосив анатему Ізяславу і розпочав репресії проти Клима і його послідовників, серед яких були члени впливових боярських сімей Києва.
Невдовзі київські бояри отруїли ненависного Юрія, сини Ізяслава повернули батьків трон, а Константин втік під опіку опозиційних чернігівських князів. Новий великий князь Мстислав Ізяславич, зважаючи на неоднозначність обох митрополитів - Клима та Константина - попросив патріарха призначити нового пастиря. Відтак попередня практика була відновлена.

Наступним поворотним моментом в історії Київської митрополії стала монгольска навала, яка створила нову геополітичну реальність і змусила Руську церкви шукати свої місце у світі, дошукуватися нових сенсів.
Архієпископ Петро Акерович, наприклад, прибув на Ліонський собор, аби вся європейська спільнота почула голос Руси з приводу навали зі Сходу.
Князь Данило Романович, відомий нині як "Галицький", також шукав підтримки проти монголів у католицькому світі і пішов на поступки у питаннях віри. Водночас, його креатура, єпископ Кирило, був висвячений вселенським патріархом у Нікеї на Руську митрополію. Зазначимо, що вселенський патріархат тоді також вів курс на зближення з католицьким Римом.

Водночас на периферії Руси, на Північному Сході, перемогла партія лояльних монголам князів. Відповідно, просити допомоги в Заходу не було проти кого, а тому православні ієрархи природно тяжіли до "промонгольської", "не-прозахідної" частини руських князів, зокрема Ярослава Всеволодовича, його сина Алексанра Ярославича ("Невського") та їхніх нащадків.
Відносну політичну суб'єктність з колишньої Киїської Русі зберегла Волинсько-Галицька держава, правитель якої, Данило Романович, був помазаний як король Русі. Решта земель або підпала під владу монголів, або відкрила себе для влади іноземних династів.

Даний процес розмежування позначився і в церковній сфері - єдина Руська митрополія була поділена на "Малу Ро́сію" з центром у Галичі та "Велику Ро́сію". "Мала Ро́сія" займала територію, підвладну руським королям - Галичину та Волинь. Кілька разів протягом ХIV століття митрополія ліквідовувалася (зливалася з київською митрополією) та відновлювалася відповідно до політичної кон'юнктури.

Київ знаходився на той час у "Великій Росії". Під тиском монголів митрополит Максим переселився до Суздалі, а відтак через Владимир до Москви. Переяславська єпархія була перенесена до столиці Улусу Джучи Сарая. Заднім числом Владимир був оголошений константинопольським патріархом резиденцією митрополита, а Київ залишався "першопрестольним" місцем. Довгий час митрополити після затвердження в Константинополі інтронізувалися саме у київській Софії.

Вже у другій чверті ХIV століття Київ намагається відновити свій статус і повернути резиденцію митрополита до себе. Кияни приймають неканонічного, висвяченого Тирновським патріархом Теодорита.

Тим часом, на Київ поширила свою владу династія Гедміновичів. Новим володарям також не подобалася ситуація, що пастир їхньої церкви має резиденцією ворожу столицю.
Великий князь Литовський Ольгерд домігся створення незалежної митрополії "Литви та Малої Руси", яку очолив Роман. За московським митрополитом Алексієм залишилися землі монгольскої Руси.
Після смерті Романа за всіма правилами було висвячено на Литву і Малу Русь із Києвом амбіційного митрополита Кипріана.
Кипріан тимчасово використовував Київ як резиденцію, а після смерті Алексія намагався утвердитися і у Великій Ро́сії. Однак тепер вже великий князь московський Дмитрій не хотів мати залежну від Литви церкву. На Москві один за одним вводилися в гру претенденти на митрополитський пост, що їздили до Константинополя.
Кипріана підтримував великий київський князь Володимир Ольгердович, який арештував його супротивника Діонісія, ставленика Москви. Кипріан мав самостійні великі амбіції, і проваджуючи активну пастирську та дипломатичну діяльність, зумів підпорядкувати собі Галичину, Литовську та Московську Русь, фактично відновивши єдність київської митрополії понад державні кордони тих часів.
Кипріан став одним із найбільших поборників єдности Руської митрополії та миру в середовищі своєї пастви. Саме він повінчав сина Дмитрія Московського та дочку Вітовта.

Після короткого періоду миру, Вітовт знову поставив питання залежності православної церкви у Великому князівстві Литовського від Москви. Посилаючись на свою монаршу місію захисту церкви на своїх землях, він звинуватив московський клір у вивезенні рухомого майна київських соборів та монастирів до Москви. Собор руських єпископів, апелюючи до прецеденту Ізяслава Мстиславича та своє природне право обирати пастиря для свого "отечества", поставили митрополитом болгарина Григорія Цамблака. Цей акт не визнала ані Москва, ані Константинополь.
Після погрому Києва кримськими татарами, Григорій переїхав разом з оточенням до Вільна, де й помер. Відтак руські землі знову об'єдналися під скіпетром Фотія, що проживав у Москві.
Коли Фотій помер, церкву у Монгольській Русі очолив Іона, який мав намір поїхати для затвердження у Константинополь. Однак в той же час у землях ВКЛ ішла династична війна між Свидригайлом, Ягайлом та Сигізмундом. Бойові дії та непевна позиція князів, у володіннях яких пролягав би шлях Іони перешкоджала подорожі. 
Тож Свидригайло сам відправив до Греції свого кандидата - Герасима. Останній отримав благословення патріарха, але був запідозрений Свидригайлом у зраді, і імпульсивний князь влаштував своєму ж митрополиту аутодафе.

Після цього Вселенський патріарх вирішив самостійно призначити київського митрополита - грека Ісидора. Останній і представив Русь на Флорентійському соборі, де вирішувалося питання возз'єднання християнства. Ісидор, вслід за патріархом, підтримав унію і з цим рішенням повернувся до Литовської Русі. Відтак унійний митрополит і новоспечений кардинал попрямував до Москви. Тут його було арештовано, адже місцеве духовенство і великий князь не визнали унії. Ісидор зумів утекти до Литви, а московити обрали власного митрополита - вже згаданого рязанського єпископа Іону.
Тепер Руська митрополія остатночно розпалася. Після Ісидора Папа римський висвятив митрополита Григорія, а опісля його канонічність потвердив новий антиунійний Вселенський патріарх.
Таким чином, канонічна київська митрополія тепер існувала у межах руських земель Великого князівства Литовського та Польського королівства. Резиденція митрополита знаходилася у Новогрудку. Натомість у Великому князівстві Московському перебувала неканонічна роскольницька церква. Очільники обох церков вважали себе "митрополитами всієї Русі".
Формальна залежність київських князів від Вільни не заважала їхньому династичному, політичному та церковному спілкуванню з Москвою. Великий князь київський Олелько був одружений із Анастасією Василіївною, донькою московского князя, а митрополит Іона хрестив Олелькового сина. Племінник Олелька, великий князь московський Іван ІІІ, вірянин неканонічної московської церкви, був вписаний у пом'ятник київського Печерського монастиря.

У неканонічному статусі російська церква перебувала близько 150 років. Наприкінці ХVI століття, за ініціативи царя Боріса Ґодунова, до Москви було запрошено Вселенського патріарха. По приїзді його схопили і морили голодом, аж поки він не висвятив у патріарший сан того, на кого йому вказали пальцем.
Таким чином, у такий екстравагантний спосіб, народилася канонічна російська церква.

В той же час, київскі митрополити продовжували називатися "митрополитами всієї Русі", сидячи у Новогрудку, а від ХVII століття повернувшись до Києва. Їхня канонічна територія обмежувалася польсько-литовською державою. Деякий час православна церква була у Речі Посполитій поза законом через унію. Однак на практиці велика кількість українських можновладців (наприклад, князі Костянтин Острозький, Адам Санґушко чи одіозний Ярема Вишневецький) у своїх володіннях дозволяла діяти православній церкві аж до її легалізації на вищому рівні.

У Московській державі очільник церкви називався "патріарх всієї Русі". У спілкуванні між собою голови двох "руських" церков вони називалися "митрополит Малої Русі" та "патріарх Великої Русі" відповідно.
До середни ХVII століття розбіжності між церквами набули значного рівня. Московський патріархат де-факто навітьне визнавав русинів Речі Посполитої за єдиновірців. Людина, що воліла перейти з підданства короля до царя повинна була ще раз пройти хрещення, чим прирівнювалася до католика. Київські книжки, в тому числі таких шанованих українським православ'ям Петра Могили та Мелетія Смотрицького, у Москві спалювали як єретичні.
З боку "Малої Русі" такої ворожості не помічено. Більше того, багато церковників та братств просили гроші у царя як єдиного в світі суверенного православного монарха. А цар за таких обставин не відмовляв "одновірцям", очевидно сподіваючись використати їх як дипломатичний важіль та фактор впливу в Речі Посполитій.

Протягом 1648-1654 року було зроблено багато кроків до принаймні конфесійного зближення. Хоча це не було артикульовано, але дві церкви визнали одне одного єдиновірними.

Таким чином, українська та російська церкви спілкувалися до 1686 року.  Тоді було реалізовано намір Москви підпорядкувати собі українську церкву. Російська сторона підкупила Вселенського патріарха й натиснула на українську владу, аби перепідпорядкувати Київську митрополію Москві. Приводом стала війна з Туреччиною і логістична зручність висвячення нового київського митрополита у Москві, а не у Константинополі.
Як результат - з того моменту і до 2018 року Київська митрополія знаходилася під контролем РПЦ.
Нині Вселенський патріархат скасував своє рішення від 1686 року і відновив на території України свою канонічну територію, тобто "відкотив" ситуацію до того моменту.

Президентські вибори в Україні

Президентські вибори в Україні, досвід попередників

Невдовзі в Україні відбудуться чергові президентські вибори, від результатів яких чимало залежатиме у нашому майбутньому. У цьому нарисі ми згадаємо, як Україна переживала попередні президентські перегони.

З часу здобуттня незалежності на території України діяла правова система УРСР, у тому числі конституція 1978 року. Водночас, до хрестоматійної схеми "совєцької влади" були внесені принципові (і не дуже)  зміни. Так, ще в СССР було відмінено політичну диктатуру комуністичної партії. Напередодні незалежності також було введено посаду президента, що став ніби надбудовою над радянською владою.

Першим обійняв цю посаду Леонід Кравчук, що фактично пересів у неї з крісла голови Верховної Ради. Навзагал, альтернативи досвідченому апаратнику не було і насправді електоральної боротьби за президентство не відбулося. Націонал-демократичні сили не мали в УРСР такого впливу, як, скажімо, у країнах Балтії. Тож представник Народного Руху В'ячеслав Чорновіл, заздалегіть мав небагато шансів. В той же час, Леонід Кравчук, скориставшись зі студентського страйку Революції на граніті, вивів з гри Володимира Масола - представника ще брежнєвсько-щербицької гвардії, голови ради міністрів УРСР та голову Держплану.
По суті, президент Леонід Кравчук плив за течією, тримаючи носа за вітром. У той же час,для Кравчука був характерний брак справжньої рішучости. Він "проковтнув" створення кримської автономії, Харківський собор, що поклав початок розколу українського православ'я, проґавив можливість підпорядкувати Чорноморський флот Україні. Всі ці фактори зіграли злий жарт із нашою державою. Кравчук не зміг вирішити ці питання, хоча мав для цього всі можливості. І Якщо з крмською автономією не все так однозначно, то не дати провести собор та прийняти присягу командувача ЧФ Ігоря Касатонова було цілком можливо.

Менше з тим, саме Леонід Кравчук керував процесом суверенізації України, чим вже не подобався керівництву Росії. До того ж, Борісу Єльцину та Віктору Чєрномирдіну хотілося таки бачити біля керма не просто слабкого політика, а представителя власних інтересів. Водночас, президентство Кравчука співпало із сильним падіням рівня життя населення.
1994 року невдоволення Кравчуком сягнуло апогею, адже він не влаштоував тепер ні населення, ні місцеві клани, ні Росію.
Росіяни ввели у активну фазу сепаратистський проект у Криму на чолі з росіянином Мєшковим. На сході початися шахтарські страйки.

На цій хвилі почав набирати політичної ваги спраглий до влади "червоний директор" із Дніпропетровська Леонід Кучма. Під гаслом відновлення економічних зв'язків з Росією та за покровительства Єльцина та Чорномирдіна він легко переграв Кравчука у позачергових президентських виборах. Кримське питання було доручено вирішити Євгену Марчуку (Кучма призначив екс-голову СБУ прем'єром). Очільник українського уряду видавив із Криму Мєшкова та його російське оточення. Тут вже настала пора Москви "ковтати" рішучі дії укранської сторони. Проте з огляду на те, що Кучма був "своїм", росіяни певно розраховували взяти якщо не Крим, то всю Україну.
Але росіяни з Кучмою дещо прогадали. Він був готовий обіцяти що завгодно, а от реально поступатися своєю владою - аж ніяк.
У силу об'єктивних причин, обіцяне Леонідом Кучмою "відновлення економічних зв'язків" не відбулося. Проте проросійському електорату були потрібні бодай якісь жести "дружби з Росією". Кучма намагався організувати візит до Києва Бориса Єльцина, який, однак хотів від Кучми безстрокового перебування Чорноморського флоту у Криму. Після непростих переговорів, Чорноморський флот таки залишився у Севастополі (але "тимчасово"), а Єльцин таки завітав у гості. Лояльність місцевих кримських еліт до персони нового президента забезпечував "династичний шлюб" доньки Леоніда Даниловича Олени та сина місцевого князька Анатолія Франчука, Ігоря.

Леонід Кучма зумів порозумітися з усіма впливовими силами у країні. Для олігархів та регіональних бізнес-еліт він виступав у ролі арбітра, чим гарантував собі їхню підтримку.

Леонід Данилович започаткував таку інституцію в нашій державі як "партія влади" - орієнтована на персону президента "партія", що провадить його політику в парламенті. Завдяки Кучмі була прийнята нова конституція, що закріплювала за президентом великі повноваження. За часів Леоніда Даниловича оформився інститут Адміністрації президента як головного центру влади в країні.

У сфері ЗМІ поширився термін "темники" - методичні рекомендації редакторам, як висвітлювати ті чи инші події.

У такій конфігурації Україна підійшла до кінця першого строку Леоніда Даниловича.
Президентські вибори 1999 року можна заносити до палати міг і вагів як еталон неліберальної
демократії. Фактично, Кучмі ніхто наспрадві не протистояв. Голоси "червоного поясу" любителів совка акумулював комуніст Петро Симоненко. Через підконтрольні ЗМІ (инших не було) нагніталася страшилка про комуністичний реванш. У таборі об'єднаню опозиції розбрат посіяв Олександр Мороз. Після узгодження єдиного кандидата Євгена Марчука, Мороз вирішив іти на вибори самостійно, а Ткаченко знявся на користь Симоненка. Така історія не додавала довіри до опозиції, і у другий тур благополучно вийшли чинний президент та Симоненко. Останній також явно грав на користь Кучми, де-факто самоусунувшись від електоральної боротьби. Олігархи та підпорядкована АП місцева влада задіяли адмінресурс - і справу було зроблено.

У подальшому Кучма продовжив свій курс, але поступово готувався до пенсії. Компроміси заводили Леоніда Даниловича доволі далеко. Доводилося йти на поступки прогресивній частині суспільства, призначаючи успішного голову НБУ Віктора Ющенка прем'єром. Потім віддавати цю посаду представнику донецьких кланів Віктору Януковичу. Адміністрацію президента очолив друг і кум президента РФ Путіна Віктор Медведчук - очевидний реверанс російським інтересам.

Наприкінці свого другого терміну Кучма вказав на свого наступника - ним став "донецький" Віктор Янукович, також підтриманий Росією. Опозиційні сили з проєвропейською риторикою очолив єдиний кандидат Віктор Ющенко. Аби стати єдиним кандидатом, Ющенко мав піти на великі поступки власним союзникам і поділитися владою після виборів. Серед таких попутників були відомі нам Олександр Мороз, Юлія Тимошенко та Петро Порошенко.
Віктор Ющенко сприймався частиною електорату як національний лідер, що візьме курс на євроінтеграцію України, а частиною - як людина, що непогано показала себе на посадах голови НБУ та кабміну й очікувала від нього зростання добробуту. Фактично цього було достатньо, аби отримати більшість голосів. Але бюрократична система працювала на перемогу Віктора Януковича і за допомогою масштабних фальсифікацій та зловживань змогла оголосити Януковича переможцем. Це здійняло хвилю багатотисячних протестів, під тиском яких суд визнав вибори такими, що не відбулися. Було проведено додатковий тур, де перемогу отримав Віктор Ющенко.
Після всіх означених подій, парламент прийняв нову конституцію, значно обмеживши повноваження президента і змістив центр влади до уряду, який формувався парламентською коаліцією.
Водночас, у Сіверодонецьку з благословення Москви відбувся сепаратитський з'їзд депутатів усіх рівнів, де лунали знайомі нам за весною 2014 лозунги. Шантажуючи нову владну команду, вони фактично вибили собі статус-кво у відносинах Київ-регіони. Донецька та Луганська області рально стали феодальними бенефіціями бандитів-олігархів Ріната Ахметова та Сергія Єфремова. Перший візит Віктор Ющенко здійснив до Москви, де запевняв Росію, що її впливу нічого не загрожує і отримав умовний ярлик на правління Україною.
Позбавлений повноважень та не проявляючи рішучости, Ющенко тільки спостерігав, як розпадається "помаранчева" команда. Спочатку почали конфліктувати за повноваження голова РНБО Петро Порошенко (сторону якого зайняв Ющенко) та прем'єрка Юлія Тимошенко. Потім створення проєвропейської коаліції зірвав Олександр Мороз, перебігши до Януковича ("Партія регіонів") і Симоненка (КПУ).
Після позачергових парламентських виборів уряд знову очолила Юлія Тимошенко. Дні Ющенка на посаді вже було пораховано.
Також Ющенко у війні Росії проти Грузії всіма силами підтримував останню. Але сил не було, тож виглядало це жалюгідно. Український Севастополь був базою для російських військ - учасників війни, а президент нічого не міг зробити.

Майбутні кандидати на роль голови держави - Тимошенко та Янукович - обидва грали на проросійському полі. Однак Росія зробила ставку, як і раніше, на Януковича, який і виграв вибори 2010 року.
Прем'єрство Тимошенко прийшлося на світову фінансову кризу, а також вона доволі самодіяльно підписала невигідний газовий контракт з РФ. На фоні розчарування у "європейській" команді, багато "ковбасних" виборців Ющенка-2004, легко проголосували за "крєпкого хозяйствєнніка" Януковича, причесаного американським політтехнологом Полом Манафортом. Адмінресурс у князівствах імені Ахметова, Єфремова та инших також зіграв свою роль.

Віктор Янукович після обрання президентом взяв курс на бандитізацію та провінцілізацію України. Перша проявлялася у впровадженні кримінальних практик у сферу державного управління, зокрема запровадження інституту "смотрящіх" - негласних наглядачів зя якоюсь сферою.
Найвищі державні посади почали займати другосортні представники російської еліти. Зокрема, НБУ очолював син топ-менеджера "Газпрому" Ігор Соркін. Або міністром оборони ставав Соломатін - зять Олега Сосковця, екс-віце-прем'єра РФ єльцинських часів. Органічною частиною вітчизняної еліти став Вадим Новинський - росіянин, якому Янукович надав громадянство.
Міністр оборони Павєл Лєбєдєв публічно носив китель із російськими державними символами, було прийнято "закон про мови", пропагувалося російське бачення історії України, зокрема таких важливих подій як Голодомор, Друга Світова, боротьба УПА проти совєцької Росії та нацистсьої Німеччини тощо.
Почався терор опозиційної політичної еліти, за ґрати було відправлено Юлію Тимошенко та Юрія Луценка.
Водночас, означився курс на узурпування влади вузьким сімейним колом Януковича, так званою "сім'єю", що викликало чим далі, тим більше невдоволення инших кланів та олігархів.

Також Янукович намагався перехопити євроінтеграційну риторику у своїх політичних опонентів. Проведення футбольного Євро-2012 було записано у власні досягення з євроінтеграції, приймалися закони для підписання Асоціації з ЄС. Проте Росія і проросійський електорат антиєвропейську ідеологію сповідували як частину світогляду. Тож на двох стільцях Януковичу всидіти не судилося.
Під тиском Росії він відмовився підписувати угоду, а вуличні протести проти таких геополітичних розворотів потопив у крові.
Боючись повстанців, Янукович втік у Росію, де став абсолютною маріонеткою росіян.

У бунтівному Києві парламент призначив новий уряд, а виконувачем обов'язків президента став новий голова ВРУ Олександр Турчинов, один з політичних лідерів протестів. З тюрми вийшла Юлія Тимошенко.
Невдовзі почалося російське вторнення у Крим, а затим - на Донбас. У таких умовах країні був потрібен законно обраний повноцінний президент і верховний головнокомандувач, а не "в. о.".
Проросійський табір був деморалізований та позбавлений електоральної бази в окупованих Криму та Донбасі. Тож реальними кандидатами було двоє політиків з "помаранчевої" команди часів Ющенка - Петро Порошенко та Юлія Тимошенко.
Петро Порошенко, представник великого бізнесу (головно - кондитерського), зумів пережити Януковича без катастрофічних іміджевих та бізнесових втрат. Петро Олексійович загалом ніколи не був у центрі відповідальності, як його опонентка, на яку покладали провину за провал реформ 2005-2006 та падіння рівня життя у 2009.
Натомість, Порошенко ніколи не відходив від проєвропейської риторики, навіть коли перебував у уряді Азарова (тоді ще вівся курс на Асоціацію з ЄС). Ця посада дарувала йому деякий імунітет від атак на бізнес. Петра Олексійовича підтримав один з лідерів парламентської опозиції часів Януковича - Віталій Кличко, вдовольнившись кріслом київського мера.
Таким чином, Петро Порошенко отримав безпрецедентну підтримку населення, набравши більше 50 відстоків виборців та вигравши вибори в один тур.

Подальші події виходять за рамки тематики даного допису. З історій президентських компаній можна зробити кілька обережних висновків. Перший - з якими б обіцянками чи навіть власними планами не йшов кандидат на посаду, він мусив рахуватися з обставинами. Рух України на захід диктувався логікою історичного процесу. Тож навіть проросійські Кучма та Янукович обережно дрейфували в сторону ЄС. Обидва мусили поводитися як очільники всієї країни, тож публічно послуговувалися українською мовою; кожен у міру своїх інтелектуальних здібностей.
Незважаючи на це, вплив Росії на нашу країну був і залишається значним, тож "прозахідний" Ющенко всіма силами загравав із проросійськими силами в країні, і попервах намагася наладнати стосунки з Путіном.
На відміну від сусідніх Росії чи Білорусі, не була знівельована роль парламенту. Навіть у часи ультрапрезидентських режимів Кучми чи пізнього Януковича він залишався достойним гравцем і ніколи не перетворювався на банальну говорильню. Достатньо згадати, що Майдан-2014 політично очолювала парламентська опозиція. Це вже не кажучи про часи пізнього Ющенка, коли уряд Тимошенко, сформований парламентом, майже позбавив його будь-якої влади. Усі без виключення президенти мусили рахуватися з позицією Ради, шукати компромісів та союзів у ній.

У що грає нинішня збірна України з футболу

Розібравшись із довколаспортивними тенденціями у першій частині, перейдемо до власне футболу.

Тренерський штаб

Дещо в продовження попереднього допису, означимо, з кого саме складається наша футбольна збірна. Почнемо із тренерського штабу. Головним тренером є найвидатніший гравець України за історію незалежности та за сумісництвом кум діючого голови ФФУ Павелка - Андрій Шевченко. Асистують йому Мауро Тассотті та Андреа Мальдера. Усі троє так чи інакше пов'язані з італійським клубом "Мілан". Андрій Шевченко провів найкращі свої роки в якості гравця саме у Мілані, де став зіркою світового масштабу. Мауро Тассотті та Андреа Мальдера, окрім ігрової кар'єри, мають надцять років стажу у тренерському штабі "Мілану", зокрема у команді Карло Анчелотті та Массиміліано Аллеґрі, визнаних алленаторе.

Алленаторе - так італійці називають тренерів

Андреа Мальдера  також працював із юнацьким складом россо-нері. Має досвід роботи з молоддю й инший асистент Андрія Шевченка - Педро Регуеро. Він працював із юнацькою збірною Іспанії, яка славиться своєю системою роботи з молодими гравцями. Також Регуеро багато років працював тренером, серед яких варто виділити п'ятирічку в "Реалі" (в тому числі з Фабіо Капелло) та чотири сезони у "Дніпрі". Тренером голкіперів є Олександр Шовковський - видатний у минулому воротар, який запам'ятався майстерною грою на лінії, блискучим відбиваням пенальті та бездарною грою на виходах.
Отож, загалом маємо доволі досвідчену і фахову команду на чолі з тренером-дебютантом, який має авторитет серед гравців та довіру голови федерацї. Такий штаб вміє підібрати склад, навчити грати людей у футбол, інтегрувати молодь у дорослу гру.

Склад команди

Почнемо з оборони. Тут міцно тримають свої позиції представники донецького "Шахтаря". У воротах - досвідчений Андрій Пятов. За рівнем майстерности та корисности чудесним чином є одним з кращих у збірній, незважаючи на регулярні ляпи. Показовий приклад: у товариській зустрічі проти Італії, Андрій здійснив кілька мертвих сейвів на початку зустрічі (і це не везіння, для Андрія це норма), блискуче діяв у підстраховці. Проте потім пропустив курйозний гол після нескладного пострілу Бернардескі здалеку.
Основу оборони складають Микола Матвієнко, Ярослав Ракицький, Сергій Кривцов, Іван Ордець, Богдан Бутко (усі - "Шахтар"), Микита Бурда ("Динамо") та Олександр Караваєв ("Зоря").
В останніх матчах гарантовано грають троє - Матвієнко ліворуч, Караваєв праворуч, Ракицький у центрі, а позицію поряд з Ракицьким займає хтось із тріо Ордець, Кривцов, Бурда.
Загалом, маємо лінію оборони донецького "Шахтаря" - тобто команди рівня ранніх стадій плей-офф Ліги чемпіонів.
В опорній зоні основним також є гірняк Тарас Степаненко. Підміняє його явно слабший Сергій Сидорчук.
У центрі поля тренери роблять ставку на зірку бельгійського чемпіонату Руслана Малиновського, резервіста "Манчестер Сіті" Олександра Зінченка та натуралізованого бразильця, донеччанина Марлоса.
Звично, найкращі атакувальні гравці у нас зосереджені на флангах. Це Євген Коноплянка - гравець ротаціїї віце-чемпіона Німеччини "Шальке" та Андрій Ярмоленко з "Вест Гему". У якості альтернативи їм долучаються молодий лідер "Динамо" Віктор Циганков та Марлос, що може зіграти зліва.
У центрі нападу Андрій Шевченко та Мауро Тассотті награють форварда "Гента" Романа Яремчука.

Усереднені позиції граців та передачі у матчі Чехія-Україна

Тактика і філософія

Андрій Шевченко декларує бажання грати у той футбол, який нині називають "сучасним". Маються на увазі, перш за все, контроль м'яча, пресинг, вихід з-під пресингу через пас, воротар у ролі вільного захисника.

Вільниий захисник, або "ліберо" - захисник, що не має чіткої позиції на полі, при цьому повинен з'являтися там, де треба підстрахувати партнерів

Наразі найбільш успішним з точки зору показаної гри є матч Ліги Націй проти Чехії. Українці виграли володіння м'ячем та віддали вдвічі більше передач за суперника. Кожна друга атака нашої збірної завершувалася входом с останню третину поля - це свідчить про ефективне володіння м'ячем.

Усіх суперників, окрім Італії, ми переграли за показником xG.

xG - математичне сподівання кількості забитих голів. Спрощено - на скільки команда голів "награла", виходячи з якості створених нею моментів

Це означає, що наші атаки були ефективнішими за суперника. Навіть у важкому другому матчі проти чехів ми діяли більш гостро:

Знову звернімо увагу на усереднені позиції та ігрові зв'язки нашої збірної. Тарас Степаненко виконує у центрі поля роль людини, що переводить м'яч з флангу на фланг, де вже починають працювати инші ігрові взаємодії. На флангах промальовуються "трикутники взаємодії" між фланговим захисником, вінґером та центральним півзахисником, що тяжіє до відповідного флангу.

Вінґер - фланговий нападник

На таких півзахисників покладена креативна робота, і саме вони виконують найбільший об'єм роботи: Руслан Малиновський та Марлос - лідери з кількости виконаних тактико-технічних дій.
Небезпечною зброєю для нашої збірної стали дальні удари Руслана Малиновського - як з гри, так і зі стандратів. Один із них приніс домашню перемогу над чехами (відзначимо скидку Романа Яремчука), другий - прийшовся у каркас воріт за спиною Джанлуїджі Доннарруми.

Nota Bene. За словами Малиновського, саме Андрій Шевченко пояснив йому, як треба рухатися і у якій зоні перебувати, аби знайти м'яч між лініями чехів. Хочеться сказати "добре спрацьовано": так і мають взаємодіяти індивідуальна майстерність гравця, аналіз тренерського штабу та вміння коуча донести думки до виконавця.

Фулл-беки розташовані високо і роблять велику кількість флангових забігань.

Фулл-бек - фланговий захисник

Однак якщо ліворуч усе "правильно" - Матвієнко отримував передачі по флангу, то праворуч Караваєв на перший погляд пахав на бровці у холосту. Однак такі забігання в будь-якому разі розтягують оборону суперника і дають можливість Марлосу, Малиновському, Коноплянці та Ярмоленку знаходити м'яч і обігрувати суперників один в один. Марлос із чехами здійснив 10 вдалих обводок, Малиновський - 5, Коноплянка - 3, Ярмоленко - 1.

Усереднені позиції у матчі проти словаків

У звичній для себе манері грає Ярослав Ракицький, що володіє хорошим дальнім і ближнім пасом. Ярослав стабільно віддає більше десятка передач в останню третину поля у матчах із рівними та слабшими суперниками.
На вістрі атаки ми бачимо Романа Яремчука. Форвард "Гента" наразі є найкращим варіантом з доступних нам нападників. Проте він і близько не дотягує до рівня решти гравців групи атаки. Коноплянка, Ярмоленко, Марлос, Зінченко, Малиновський, Циганков явно перевершують Романа у майстерности та ефективности. Нападники у нас цього року ще не забивали жодного разу, і це проблема. Менше з тим, Романові лише 22 роки, і тренерам цілком до снаги навчити його забивати. Тим паче, що Яремчук стабільно знаходить моменти, а це вже добре. Наразі Роман забиває в середньому за гру 0.27 голи, хоча має моментів на xG 0.47. Тобто, є потенціал і математичні основи для прогресії до середнього - гол за дві гри.

Існує математична теорема, яка стверджує, що повторювані дії на дистанції прямують до математичного сподівання (воно ж "середнє", або "очікуване" значення). Відповідно, процес спадання показника до очікуваного - регресія, а зростання - прогресія до середнього

Щодо оборони показовішим є матч проти збірної Італії, адже саме на її фоні проявилися недопрацювання, а також реальна ефективність тренерських задумів.
Наша збірна в обороні вишиковується у дві лінії по чотири людини. Лінія захисту розташована відносно високо, аби не утворювати між першим та другим ешелоном великих розривів. Простір за спинами захисників має страхувати голкіпер. Варто відзначити, що Андрій Пятов добре виконував функції ліберо протягом останніх матчів. Між лініями діє опорний півзахисник, який мусить нівелювати намагання супротивника використати простір між лініями.

Усереднені позиції та передачі у матчі Україна-Чехія

У відборі наша команда намагається використовувати пресинг у центрі поля. Проте італійці завдяки високій індивідуальній майстерности легко виходили з-під нього. Чого не скажеш про чехів та словаків, які не мають таких сильних гравців у середній лінії. Але у вищому дивізіоні ми будемо грати саме із суперниками рівня Італії, тож зупинимося на недоліках нашого пресингу. Нажаль, у якісний пресинг у нас вміє грати лише Олександр Зінченко, який тренується у Хосепа Гвардіоли. Малиновський слабкий у відборі. Марлос - теж. Ярмоленко і Коноплянка, незважаючи на те що пограли в Німеччині, в цьому не мастаки. Власне, Євген так і не став основним у "Шальке" в тому числі і з цієї причини. А Андрієві явно не вистачає фізики.
Радує, що навіть під пресингом італійців наші гравці намагалися вийти з нього через пас, розігруючи м'яч.
Також у матчі проти італійців ми не змогли завадити суперникам діяти між лініями, і це пряма претензія до Сергія Сидорчука. Фальшива дев'ятка - Лоренцо Інсіньє - раз-пораз отримував м'яч перед нашими захисниками і завдавав клопотів.

Фальшива дев'ятка - центральний нападник, який відтягується трохи назад, намагаючись знайти м'яч і використати вільний просітр між лініями

Про домінування і контроль м'яча проти Скуадри Адзури не було й мови - в атаці сподівалися лише на поодинокі контрвипади та стандарти.

Мій особистий висновок - треба краще відпрацювати пресинг та контратакувати на швидкості. Нівелювати перевагу сильних супротивників пресингом, вийти з оборони в атаку через акуратний пас і стрімко бігти в контратаки - все це нашій команді по силах. Головне - не збиватися на гру "на відбій", не сідати усім складом на свою половину поля. Водночас, не можна і йти великими силами вперед, як із чехами та словаками, бо ж утворений вільний простір умовна Бельгія використає набагато ефективніше, а про виграш центру поля в умовної Іспанії не може бути й мови.
Тож загалом, у нашої команди є всі шанси задовільно виступити у вищому дивізіоні Ліги Націй та кваліфікації на Чемпіонат Європи.

У що грає нинішня збірна України з футболу

Нещодавно українська збірна достроково виграла свою групу в Лізі Націй, не програвши у 2018 році жодного матчу, і таким чином увійша в когорту найкращих команд Європи. Наступний розіграш команда розпочне у компанії Німеччини, Бельгії, Іспанії та инших топ-колективів.

Це є непоганим приводом краще придивитися до вітчизняного футболу загалом і деяких його аспектів буття зокрема.

Донедавна український футбол являв собою сукупність команд - забавок у руках олігархів. "Динамо" патронували брати Суркіси з "київської сімки" (до якої також належить Віктор Медведчук), "Шахтар" - Рінат Ахметов, "Дніпро" - Ігор Коломойський, "Металіст" - Олександр Ярославський (згодом - представник "сім'ї" Януковича Сергій Курченко) та инші.

Леонід Кравчук, Віктор Медведчук, Григорій Суркіс та
дружина Медведчука

Саме таким чином відбувся перехід совєцької футбольної системи до капіталізму: колись командами опікувалися заводи та парткоми, тепер - багаті дяді. Такі клуби могли витрачати значні кошти на іменитих легіонерів, а також виплачувати великі зарплати українським гравцям (включно з молодіжними командами). Пристойні вітчизняні футболісти отримували завищену зарплату ще й через ліміт на легіонерів - квоти на українських гравців на полі.
Такі команди раз-пораз добивалися спортивних успіхів - півфінал Ліги Чемпіонів, фінал та перемога в Кубку УЄФА, кілька більш скромних, але вдалих сезонів.

Лише двоє з золотого покоління динамівців вчасно пішли і стали світовими зірками

Від початку війни подібний статус змогли зберегти за собою лише "Динамо" та "Шахтар". Два инші флагмани нашого футболу, "Металіст" та "Дніпро", взагалі припинили існування. Ті, хто вижив, мусили значно скоротити свої видатки.
Як не дивно, але подібна ситуація позитивно відзначилася для розвитку нашого футболу. Раніше талановиті українські гравці, як правило, потрапляли до золотої клітки вже у юнацькому віці й втрачали мотивацію до розвитку. Деяким талант дозволяв досягнути високого рівня футбольної майстерности. Проте для подальшого прогрессу таким гравцям був необхідний перехід до більш конкурентного чемпіонату. Натомість власники клубів не горіли бажанням продавати гравців (через згаданий ліміт), і вони явно "пересиджували", втрачаючи шанс на прогрес. Яскраві приклади - Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка. Могли б вийти на новий рівень, але наразі втратили шанси Євген Хачериді, Тарас Степаненко, Ярослав Ракицький, Денис Гармаш, Сергій Сидорчук. Близький до цього Віктор Коваленко.
Тепер українські клуби вже не в змозі транжирити гроші на молодих гравців, гублячи їхні кар'єри, тож вони змушені шукати щастя деінде. Вже зараз ми маємо кілька готових гравців основи, вихованих у другому ешелоні європейського футболу. Це Роман Яремчук та Руслан Малиновський з чемпіонату Бельгії, а також Олександр Зінченко - гравець ротації з Манчестер Сіті. Хорошими бачаться перспективи Андрія Луніна, що належить "Реалу", але виступає за "Леганес", Івана Петряка з "Ференцвароша" та Василя Кравця з "Луго".

Андрій Лунін бачиться перспективною заміною ветерану Андрію Пятову

Складна фінансова ситуація змушує навіть "Шахтар" вдаватися до економії та надавати шанс атакувальним гравцям-українцям. Мова про Віктора Коваленка. Навіть ахметівський клуб не в змозі постійно відтворювати якісну атаку після чергового розпродажу - цього року клуб покинули Бернард, Ферейра та Фред, як свого часу це зробили Коста, Вілліан, Адріано, Елано, Фернандіньо тощо. Втримувати вдається лише пістаркуватих Ісмаїлі, Тайсона та Марлоса, яким за умови травм немає якісної заміни. Тож вдаються до послуг Коваленка, Бутка та Болбата.
Оборонні функції у "Шахтарі" з часів Мірчи Луческу покладені на українців, які вибирали усі квоти у ліміті. Ці футболісти регулярно грали на високому рівні у Лізі Чемпіонів і доростали до відносно вискокого рівня. Тут згадуємо прізвища Кучер, Кривцов, Степаненко, Бутко, Ордець, Пятов, Ракицький. Однак для подальшого прогресу варто своєчасно йти "на підвищення" і ризикувати, як згадані бразильці, а не сидіти на роздутій зарплаті. Тут поодинокими вийнятками є Анатолій Тимощук, який зумів стати основним центральним захисником "Баварії" та виграти Лігу Чемпіонів. Дмитро Чигринський покинув команду вчасно, але явно промахнувся з клубом - у "Барселоні" йому було затісно в компанії Пуйоля та Піке, а треба було обрати команду скромніше, в якій будеш грати.

Вчасно покинути "Шахтар" для бразильця - майже стовідсоткова гарантія
успіху

Динамо традиційно робить ставку на вітчизняних гравців. Однак якщо "Шахтар" - команда що стабільно претендує на плей-офф Ліги Чемпіонів (що вже говорить про достойний рівень гравців), то "Динамо" вже давно грає у єврокубках "до першого сильного суперника". Менше з тим, "Динамо" акумулює гравців пристойного рівня. Але для прогресу необхідно їх відпускати до європейських клубів у молодому віці - 22-23 роки, а не 27, як Ярмоленка. Непогані шанси заграти в Європі мають Буяльський, Циганков, Бурда, але вони мусять не повторити помилок своїх попередників - не спитися (як Алієв та Мілевський) та не пересидіти.

Менш потужні команди наразі роблять ставку на вітчизняних виконавців, а за можливості - продають граців за кордон. Така ситуація сприяє прогресу молодих гравців.

Та незважаючи на всі позитивні тенденції, у спадок від совєцького періоду нам залишилося ще чимало рудиментів. Перш за все, вони проявляються на рівні ментальному. Наша спортивна система загалом, і більшість тренерів з гравцями зокрема, залишаються глибоко совковими. Вони плекають ностальгію за часами, коли "ми не ділилися на русскіх та укриінцев", ретранслюють совкові ідеологічні штампи і таке инше. Більшість футболістів і тренерів є людьми російської культури, не знають української мови, або, що гірше, принципово не хочуть нею розмовляти. Багато розуміють свій український патріотизм надто збочено, а дехто не є патріотом України взагалі. Як тут не згадати поїздки Олександра Зінчека до Росії на рибалку, дружні настанови Андрія Шевченка російському тренеру Черчесову, вподобайки Пятова та Бєсєдіна фотографій президента Путіна в інстаграмі, георгіївські стрічки Анатолія Тимощука, ідіотичні вислови Олексія Гая щодо Степана Бандери та Романа Шухевича.

Іронія, постіронія, чи просто тупість Артема Бєсєдіна

Ярослав Ракицький та його принципове невиконання гімну перед матчами вже давно стали мемом.
Ще донедавна вважалося нормальним змінювати "футбольне громадянство" просто аби просто грати за сильнішу збірну - так робили Віктор Онопко, Ілля Цимбалар, Олег Саленко і ще з десяток наших співвітчизників.

Олегу Саленку не було різниці, за кого грати, аби тільки виступити на Чемпіонаті світу

При цьому, Олександр Зінченко не раз заявляв, що гордий бути українцем і громадянином України, а також відмовився прийняти громадянство Росії. Андрій Шевченко за власною ініціативою привітав із 14 жовтня "всіх чоловіків в дєнь защітніка отєчєства". Остання заява головного тренера не тільки показала цілком щирі патріотичні почуття, але й відтінила глибинну укоріненість совка в голові нашої спортивної еліти. Адже 14 жовтня - це не "день защітніка отєчєства" - цитата совєцького штампа, а "день захисника України". І з ним вітають саме захисників і захисниць (поліцейських, ополченців, партизанів, військових, гвардційців, спіробітників Служби безпеки тощо, а перш за все - комбатантів), а не чоловіків.

У цьому контексті проступає ще один недолік більшости представників спорту - банальна тупість.

Ще більш негідно виглядають наші спортсмени на фоні європейських колег, чиї патріотичні слова і учинки стають прикладом. Згадаємо Звоніміра Бобана, який вдарив ногою сербського поліцая, чи  хокеїста Ярослава Холика, що в пориві ненависті з ключки "ростріляв" совецьку лаву запасних.
Загалом, поміж футболістами та їхніми уболівальниками складається ідеологічна прірва. Адже напротивагу Гаям та Бєсєдіним, уболівальники (ультрас зокрема) майже всіх клубів сповідують патріотичну ідеологію, поповнюють ряди військових та добровольців, на стадіонах вивішують поруч портрети Романа Шухевича та Валерія Лобановського, співають україномовну "Червону руту".
Цілком очевидно, що без командного духу, справжнього патріотичного єднання з уболівальниками, годі розраховувати на дійсно серйозні результати.

Руслан Малиновський наразі є одним з кращих гравців чемпіонату Бельгії.
Перехід у топ-чемпіонат - справа 1 року. Вже зараз він є ключовим гравцем національної збірної 

Підсумовуючи, можемо сказати, що загалом ситуація зрушила з місця і дрейфує від пострадянської системи до більш адекватної, ринкової. Зберігається ліміт на легіонерів та відносно сильні окремі олігархічні клуби, що є рудиментом старої системи. Водночас удар по олігархічній системі загалом проявився і у цій конкретній сфері нашого життя. У другій частині буде розглянуто чисто спортивні аспекти у грі національної збірної.

Чому варто іти до кінотеатру на фільм "Дике поле"

"Мова зникає, коли нею не говориться про любов"

Якщо ваша молодість прийшлася нульові-десяті роки, і ви мали звичку читати, то нема сенсу пояснювати хто такий Сергій Жадан, що таке "Ворошиловград" і до чого тут вони. Та все ж, почнемо саме з цього.
Сергій Жадан - знаковий український письменник, за влучним висловом журналу "New Yorker" - бард Східної України. Без сумінву, найвідомішим його романом є "Ворошиловград" (так називався Луганськ за СССР), "книга десятиліття ВВС", який і став першоджерелом для фільму "Дике поле".

Книга, як і фільм, оповідає нам про молодого хлопця на ім'я Герман, бізнес якого піддається рейдерській атаці. Ця проста зав'язка занурює нас у світ українського Донбасу кінця нульових.

Нещодавно на творчій зустрічі з автором роману та режисером, Ярославом Лодигіним, було продемонстровано два епізоди з майбутнього фільму*. Вони не залишають сумнівів, що 8 листопада ми побачимо якісний український фільм. Харизматичні персонажі, яскраві діалоги, атмосферна музика, "соковиті" кадри, від яких не відведеш очей - це явно про "Дике поле".

Загалом, у подібному нема нічого гідного подиву. На екранізацію "Ворошиловграда" підібралася сильна й досвідчена команда (окрім режисера-дебютанта, про якого трохи згодом). 

Окрім самого Сергія Жадана, над кіноадаптацією твору працювала одна з кращих вітчизняних сценаристок Наталя Ворожбит, відома загалу роботою в "Кіборгах" Ахтема Сейтаблаєва.

Оператором стрічки є Сергій Михайльчук - володар "срібного ведмедя" берлінського кінофестивалю, відомий за роботою у фільмах Олеся Саніна "Мамай" та "Поводир".

Музика у фільмі - окрема розмова. Композитор Фіма Чупахін (Acoustic Quartet, співпраця з Сергієм Бабкіним, Pur:Pur та Джамалою) тонко вловив загальний настрій картини і паралелі тогочасного Донбасу та Дикого Заходу ХІХ століття, що й відобразив у саундтреку. Окрім композицій Фіми (який зізнався, що ще кілька днів тому "допилював" саунд) у стрічці звучать пісні українських виконавців, як-от "Мантри Керуака" (саме їх ми чуємо в другому офіційному трейлері).

Акторський склад, незважаючи на наявність заслужених Володимира Ямненка та Олексія Горбунова, рясніє і новими обличчями. Судячи з трейлерів та продемонстрованих відрізків, вони впоралися на всі сто відсотків.

На останок, кілька слів про режисера - Ярослава Лодигіна. Для нього це перший повнометражний фільм. Менше з тим, Ярослав має досвід адміністративної та організаційної роботи із творчими людьми, адже є співзасновником радіо "Аристократи" і такий-сякий досвід у короткому метрі.
Явно видно, що Ярослав - фанат цього проекту. Якщо вірити його словам, ще багато років він хотів екранізувати "Депеш мод" того ж таки Сергія Жадана. Але пощастило саме з "Ворошиловградом", коли Ярослав зустрів Сергія у харківському пабі "Черчиль" і закинув Жадану ідею переносу історії на широкий екран.

Фіма Чупахін, Сергій Жадан, Ярослав Лодигін
та Олексій Тарасов (модератор)

Як писав "New Yorker", "Ворошиловград" - це несентиментальний роман про людські стосунки в умовах жорстокості, в якому є місце неоподиноким проявам зради... Навіть у цьому жорстокому бутті є місце довірі, відданості, любові.

Як східний українець я маю щодо Сергія Жадана особистий вимір. Свого часу саме романи "барда Східної України" показали мені, що українська культура може бути урбаністичною, не-рогульською. Важко не погодитися з Віталієм Портниковим у формулюванні "[Жадан це] Людина, яка довела, що навіть у великому місті, яке десятиліттями піддавалося русифікації, українська культура може стати модною".

8 листопада ми почуємо, як український Донбас говорить про довіру, честь і кохання.

* для тих, хто читав книгу: сцена, де Травмований застає "розмову" Германа, Кочі та "покупців" та сцена вмовляння Германом партійця завізувати протокол зборів профсоюзу заднім числом