Кубаньнаша

 Старались землю заслужити,

          Щоб в вольності нам віку дожити.

                   Да й дав же гетьман од Дністра до Бугу,

    Границя по Бендерську дорогу,

                   Дністровий і Дніпровий обидва лимани,

                    В них добувати рибу, справляти каптани.

            Прежнюю взяли да й сю одбирають,

  А нам дати Тамань обіщають. 

Ці слова, присвячені поневірянням "Війська вірних чорноморських козаків" після ліквідації Січі, належать судді Антіну Головатому - одному з очільників перших колоністів на Тамані. Або ж, звичніше, на Кубанській Україні. 

Кубань стала найпізніше колонізованим українським регіоном. Як відомо, Лівобережжя заселялося протягом ХVI - середини XVII сторічь, Слобожанщина - другої половини XVII, Причорномор'я та Приазов'я - XVII-середини XVIIІ, то на Кубані українці з'явилися лише наприкінці XVIIІ століття.

Штурм Хажбея.
Худ. П. П. Пархет

Історія переселення перших запорожців у східне приазов'я бере початок 1775 року, коли до Москви прибула остання делегація запорожців до Єкатєріни ІІ. У її складі були осавул Сидір Білий, очльник самарської паланки Логвин Мошенський та вже згаданий суддя Антін Головатий. На цих старшин покладалася місія зі збереження статусу Війська Запорозького Низового в складі Російської імперії. Та ми з вами знаємо, чим усе закінчилося - ліквідацією "Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же и казаков сего имени". Петро Калнишевський був запроторений у в'язницю, а частина старшин отримала російські офіцерські звання і дворянство. Таким чином, запорожцям був надісланий відповідний меседж - не чиніть опору, будьте лояльними, і матимете ласку (але це не точно).
1788 року було сформовано "Ея Императорского Величества Войско верных Черноморских казаков", у якому служили колишні запорожці. Ішлося не про якусь автономну територіальну політію, яким була Січ, а просто козацьке військове формування на службі в імператриці. Це військо відзначилося на російсько-турецьких війнах, зокрема - штурмі Хаджибея (нині - Одеса). Козацька флотилія на той момент являла собою найбоєздатнішу частину російського флоту. Звісно, козаки воювали не просто так, а в надії відновити свою територіальну автономію на відвойованих у турків землях (знову читаємо пісню). Надії опиралися на особисте покровительство князя Григорія Потьомкіна, який обіцяв ці землі на словах. Однак, у імператириці був свій погляд на це питання, і вона надала чорноморцям землі в басейні річки Кубань.

Запорозькі страшини Сидір Білий, Захар Чепіги, Антін Головатий.
Пам'ятник у Краснодарі, Кубань

Загалом, на 1792 рік на Кубань переселилося близько 25 тис. чоловік. Спершу вони формували традиційний козацький січовий устрій - з поділом на курені. В куренях не було жінок та поділу майна - все воно належало групі нежонатих чоловіків. З часом курені перетворювалися на станиці - козаки одружувалися, обростали господарством. Поідбним чином тут обживалися і російські козаки - так звані "лінійці".
У 1848–1849 роках. відбулося масове переселення українців у Чорноморію: більше ніж 100 тис. вихідців із Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній мігрували до кубанських степів, які перетворювалися на регіон, органічно по­­в’язаний з етнокультурним простором України та її козацьким минулим.

Кубанський історик Іван Папко зазначав:

Весь військовий склад чорноморського народонаселення має одну фізіономію, втілений однією народністю – малоросійською... Чорноморці говорять малоросійською мовою, що добре збереглася. Так само збереглися, під їхньою військовою кавказькою оболонкою, риси малоросійської народності у манерах, звичаях, повір’ях, у побуті домашньому і громадському

Приблизно так само оцінив Кубань і молодий Симон Петлюра: "То ми не пропадемо, коли на такій Кубані, до якої вживає Петербурґ найбільших русифікаторських засобів, ще досі цілковито панує українська пісня!".

Основну етносоціальну картину краю репрезентували три групи - козаки-чорноморці (нащадки запорожців), козаки-лінійці (нащадки росіян) та селяни-"хохли" (здебільшого українського походження). Козаки належали до привілейованої верстви - вони мали змогу тримати землю в приватній власності. Селяни ж повинні були її брати в оренду.

Якщо відійти від історичного контексту та піднесених слів інтелігентів і перейти на суху мову чисел, то картина наступна. Українське (за рідною мовою) населення складало в Кубанській області відносну більшість - 47 відсотків. У єйському, темрюцькому та катеринодарському відділах більшість була вже абсолютною, добто перевалювала за 50, а то й 70 відсотків. При цьому, потрібно тримати в голові російськомовних українців, які стояли на чітких проукраїнських позиціях. Про них піде мова пізніше. За переписом 1926 року представники української національности становили 62% населення Кубанського округу.

Школа гри на бандурі на Кубані в 1913 р. Керівник В. Ємець.

Кубанська область у складі Російської імперії була своєрідною, але цілком органічною частиною загальноукраїнського культурного простору. Формат нарису просто не дозволяє описати всі ті нитки, якими були пов'язані Кубань та "вся иньша" Україна.

Нажаль, Кубань була відносно пізно колонізована, аби там з'явилися муровані будівлі в дусі українського бароко. Менше з тим, бачимо тут більш пізній, модерновий український стиль. Так, тут архітектор Сергій Тимошенко спроектував ряд залізнодорожних станцій для Кубансько-Чорноморської козачої залізниці

Вокзал та пристанційні споруди станції "Ведмедівка" Кубансько-Чорноморської козачої залізниці.
1911-1916 рр.

Звісно, як і в будь-якому регіоні України, на Кубані, зокрема в Катеринодарі, діяла громадська організація "Просвіта". На початку ХХ століття тут з'явився осередок Революційної української партії - РУП.

Як показовий приклад українського кубанця, не можна не згадати Якова Кухаренка - українського письменника та очільника Чорноморського козацького війська, друга Тараса Шевченка. Багаторічне спілкування наддніпрянця, вихідця з кріпаків, та кубанського козака, без сумніву вплинуло на творчість обох видатних літераторів. Яків Кухаренко писав Тарасові:

В Москві Щепкін прочитав мені напам’ять «Пустку», я зараз одгадав: се, кажу, Тарас писав. Щепкін здивовався, що я вгадав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, «Пустку».

Принагідно відмітимо тут присутність Михайла Щепкіна - українського актора зі Східної Слобожанщини.Найбільш відомим твором отамана Кухаренка була п'єса "Чорноморський побут на Кубані". Згодом Михайло Старицький написав лібрето, а Микола Лисенко - музику до опери "Чорноморці".

Як бачимо, кубанець Кухаренко цілком природньо почувався у колі українських інтелектуалів та митців того часу. Отаман, очевидно, не був поодиноким у своїй українськості. Уродженцями Кубані були важливі для України постаті - письменник Василь Мова, економіст Федір Щербина, меценат і політик Степан Ерастов, діяч ОУН Павло Штепа та иньші.

Карта українських етнічних земель,
представлена українською делегацією на Паризькій конференції 1919 року

Окремо варто описати про події та постатей часів Перших визвольних змагань, коли здійснився сплеск проукраїнсьих сентиментів серед кубанців.

1917 року в краю була відновлена Кубанська військова рада, а також Законодавча рада. Серед політичних лідерів Кубані - проукраїнські діячі: Лука Бич, Кузьма Безкровний, Федір Щербина, Кіндрат Бардідж, Степан Манжула, Василь Іванис. Діяльність кожного з них заслуговує на не меншу увагу, аніж, скажімо, Симон Петлюра, чи Сергій Єфремов. Очолює український рух Микола Рябовіл.

Однак в той же час Кубань стає місцем формування білої російьсокї армії, а саме "Добровольчої армії" Антона Денікіна. Під тиском обставин (Денікіна підтримувала Антанта, а спільним ворогом були більшовики) кубанці змушені були виступити на його стороні. Однак російські офіцери не довіряли своїм союзникам і розгорнули проти них терор. Ситуація була схожа на ту, яка склалася в Українській державі Павла Скоропадського, коли білий генерал Келлер почав паплюжити все українське в Україні.

Лука Бич.
Перший голова Кубанського уряду.
В еміграції - голова Української господарської академії

Затятий прихильник незалежної української Кубані Рябовол був убитий білогвардійцями. Арештовуються діячі кубанської ради. Починаються антиукраїнські погроми. Кількох членів Ради було страчено. В той же час, вглиб краю просуваються більшовики. Зазнаючи терору від білих "сюзників" та в стані від тиском військ "червоних" кубанський уряд змушений виїхати у вигнання. Очолює його Василь Іванис - палкий прихильник об'єдання з Україною. При цьому, що важливо, для останнього прем'єра Кубані не було важливо, яка саме це буде Україна - гетьманська, чи "уенерівська".
Вже в екзилі він нарікав, що не вдалося об'єднатися зі Скоропадським (хоча вважав Петлюру більш гідним державцем):

Нерішуче ставлення українського уряду гетьмана Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту українських дій, то напевно були б позитивніші наслідки боротьби з більшовиками. Досягти ж цього було не важко. <...> за два тижні можна було звільнити всю Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих дисциплінованих козаків. <...> Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною

"Симон Петлюра - президент України".
Книга очільника кубанського уряду Василя Іваниса

Як і наддніпрянська Україна, Кубань пережила Голодомор. Тонко відчув спільність історичної долі двох українських регіонів поет Осіп Мандельштам:

Природа своего не узнает лица,
И тени страшные Украины, Кубани...
Как в туфлях войлочных голодные крестьяне
Калитку стерегут, не трогая кольца…

Спільний козацький міт, спільний інтелектуальний простір, спільна мова, спільний історичний досвід боротьби проти "білих" та "червоних" росіян, спільна травма геноциду. Надто багато спільного, аби так просто залишити цей регіон поза нашою увагою.