У що грає нинішня збірна України з футболу

Нещодавно українська збірна достроково виграла свою групу в Лізі Націй, не програвши у 2018 році жодного матчу, і таким чином увійша в когорту найкращих команд Європи. Наступний розіграш команда розпочне у компанії Німеччини, Бельгії, Іспанії та инших топ-колективів.

Це є непоганим приводом краще придивитися до вітчизняного футболу загалом і деяких його аспектів буття зокрема.

Донедавна український футбол являв собою сукупність команд - забавок у руках олігархів. "Динамо" патронували брати Суркіси з "київської сімки" (до якої також належить Віктор Медведчук), "Шахтар" - Рінат Ахметов, "Дніпро" - Ігор Коломойський, "Металіст" - Олександр Ярославський (згодом - представник "сім'ї" Януковича Сергій Курченко) та инші.

Леонід Кравчук, Віктор Медведчук, Григорій Суркіс та
дружина Медведчука

Саме таким чином відбувся перехід совєцької футбольної системи до капіталізму: колись командами опікувалися заводи та парткоми, тепер - багаті дяді. Такі клуби могли витрачати значні кошти на іменитих легіонерів, а також виплачувати великі зарплати українським гравцям (включно з молодіжними командами). Пристойні вітчизняні футболісти отримували завищену зарплату ще й через ліміт на легіонерів - квоти на українських гравців на полі.
Такі команди раз-пораз добивалися спортивних успіхів - півфінал Ліги Чемпіонів, фінал та перемога в Кубку УЄФА, кілька більш скромних, але вдалих сезонів.

Лише двоє з золотого покоління динамівців вчасно пішли і стали світовими зірками

Від початку війни подібний статус змогли зберегти за собою лише "Динамо" та "Шахтар". Два инші флагмани нашого футболу, "Металіст" та "Дніпро", взагалі припинили існування. Ті, хто вижив, мусили значно скоротити свої видатки.
Як не дивно, але подібна ситуація позитивно відзначилася для розвитку нашого футболу. Раніше талановиті українські гравці, як правило, потрапляли до золотої клітки вже у юнацькому віці й втрачали мотивацію до розвитку. Деяким талант дозволяв досягнути високого рівня футбольної майстерности. Проте для подальшого прогрессу таким гравцям був необхідний перехід до більш конкурентного чемпіонату. Натомість власники клубів не горіли бажанням продавати гравців (через згаданий ліміт), і вони явно "пересиджували", втрачаючи шанс на прогрес. Яскраві приклади - Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка. Могли б вийти на новий рівень, але наразі втратили шанси Євген Хачериді, Тарас Степаненко, Ярослав Ракицький, Денис Гармаш, Сергій Сидорчук. Близький до цього Віктор Коваленко.
Тепер українські клуби вже не в змозі транжирити гроші на молодих гравців, гублячи їхні кар'єри, тож вони змушені шукати щастя деінде. Вже зараз ми маємо кілька готових гравців основи, вихованих у другому ешелоні європейського футболу. Це Роман Яремчук та Руслан Малиновський з чемпіонату Бельгії, а також Олександр Зінченко - гравець ротації з Манчестер Сіті. Хорошими бачаться перспективи Андрія Луніна, що належить "Реалу", але виступає за "Леганес", Івана Петряка з "Ференцвароша" та Василя Кравця з "Луго".

Андрій Лунін бачиться перспективною заміною ветерану Андрію Пятову

Складна фінансова ситуація змушує навіть "Шахтар" вдаватися до економії та надавати шанс атакувальним гравцям-українцям. Мова про Віктора Коваленка. Навіть ахметівський клуб не в змозі постійно відтворювати якісну атаку після чергового розпродажу - цього року клуб покинули Бернард, Ферейра та Фред, як свого часу це зробили Коста, Вілліан, Адріано, Елано, Фернандіньо тощо. Втримувати вдається лише пістаркуватих Ісмаїлі, Тайсона та Марлоса, яким за умови травм немає якісної заміни. Тож вдаються до послуг Коваленка, Бутка та Болбата.
Оборонні функції у "Шахтарі" з часів Мірчи Луческу покладені на українців, які вибирали усі квоти у ліміті. Ці футболісти регулярно грали на високому рівні у Лізі Чемпіонів і доростали до відносно вискокого рівня. Тут згадуємо прізвища Кучер, Кривцов, Степаненко, Бутко, Ордець, Пятов, Ракицький. Однак для подальшого прогресу варто своєчасно йти "на підвищення" і ризикувати, як згадані бразильці, а не сидіти на роздутій зарплаті. Тут поодинокими вийнятками є Анатолій Тимощук, який зумів стати основним центральним захисником "Баварії" та виграти Лігу Чемпіонів. Дмитро Чигринський покинув команду вчасно, але явно промахнувся з клубом - у "Барселоні" йому було затісно в компанії Пуйоля та Піке, а треба було обрати команду скромніше, в якій будеш грати.

Вчасно покинути "Шахтар" для бразильця - майже стовідсоткова гарантія
успіху

Динамо традиційно робить ставку на вітчизняних гравців. Однак якщо "Шахтар" - команда що стабільно претендує на плей-офф Ліги Чемпіонів (що вже говорить про достойний рівень гравців), то "Динамо" вже давно грає у єврокубках "до першого сильного суперника". Менше з тим, "Динамо" акумулює гравців пристойного рівня. Але для прогресу необхідно їх відпускати до європейських клубів у молодому віці - 22-23 роки, а не 27, як Ярмоленка. Непогані шанси заграти в Європі мають Буяльський, Циганков, Бурда, але вони мусять не повторити помилок своїх попередників - не спитися (як Алієв та Мілевський) та не пересидіти.

Менш потужні команди наразі роблять ставку на вітчизняних виконавців, а за можливості - продають граців за кордон. Така ситуація сприяє прогресу молодих гравців.

Та незважаючи на всі позитивні тенденції, у спадок від совєцького періоду нам залишилося ще чимало рудиментів. Перш за все, вони проявляються на рівні ментальному. Наша спортивна система загалом, і більшість тренерів з гравцями зокрема, залишаються глибоко совковими. Вони плекають ностальгію за часами, коли "ми не ділилися на русскіх та укриінцев", ретранслюють совкові ідеологічні штампи і таке инше. Більшість футболістів і тренерів є людьми російської культури, не знають української мови, або, що гірше, принципово не хочуть нею розмовляти. Багато розуміють свій український патріотизм надто збочено, а дехто не є патріотом України взагалі. Як тут не згадати поїздки Олександра Зінчека до Росії на рибалку, дружні настанови Андрія Шевченка російському тренеру Черчесову, вподобайки Пятова та Бєсєдіна фотографій президента Путіна в інстаграмі, георгіївські стрічки Анатолія Тимощука, ідіотичні вислови Олексія Гая щодо Степана Бандери та Романа Шухевича.

Іронія, постіронія, чи просто тупість Артема Бєсєдіна

Ярослав Ракицький та його принципове невиконання гімну перед матчами вже давно стали мемом.
Ще донедавна вважалося нормальним змінювати "футбольне громадянство" просто аби просто грати за сильнішу збірну - так робили Віктор Онопко, Ілля Цимбалар, Олег Саленко і ще з десяток наших співвітчизників.

Олегу Саленку не було різниці, за кого грати, аби тільки виступити на Чемпіонаті світу

При цьому, Олександр Зінченко не раз заявляв, що гордий бути українцем і громадянином України, а також відмовився прийняти громадянство Росії. Андрій Шевченко за власною ініціативою привітав із 14 жовтня "всіх чоловіків в дєнь защітніка отєчєства". Остання заява головного тренера не тільки показала цілком щирі патріотичні почуття, але й відтінила глибинну укоріненість совка в голові нашої спортивної еліти. Адже 14 жовтня - це не "день защітніка отєчєства" - цитата совєцького штампа, а "день захисника України". І з ним вітають саме захисників і захисниць (поліцейських, ополченців, партизанів, військових, гвардційців, спіробітників Служби безпеки тощо, а перш за все - комбатантів), а не чоловіків.

У цьому контексті проступає ще один недолік більшости представників спорту - банальна тупість.

Ще більш негідно виглядають наші спортсмени на фоні європейських колег, чиї патріотичні слова і учинки стають прикладом. Згадаємо Звоніміра Бобана, який вдарив ногою сербського поліцая, чи  хокеїста Ярослава Холика, що в пориві ненависті з ключки "ростріляв" совецьку лаву запасних.
Загалом, поміж футболістами та їхніми уболівальниками складається ідеологічна прірва. Адже напротивагу Гаям та Бєсєдіним, уболівальники (ультрас зокрема) майже всіх клубів сповідують патріотичну ідеологію, поповнюють ряди військових та добровольців, на стадіонах вивішують поруч портрети Романа Шухевича та Валерія Лобановського, співають україномовну "Червону руту".
Цілком очевидно, що без командного духу, справжнього патріотичного єднання з уболівальниками, годі розраховувати на дійсно серйозні результати.

Руслан Малиновський наразі є одним з кращих гравців чемпіонату Бельгії.
Перехід у топ-чемпіонат - справа 1 року. Вже зараз він є ключовим гравцем національної збірної 

Підсумовуючи, можемо сказати, що загалом ситуація зрушила з місця і дрейфує від пострадянської системи до більш адекватної, ринкової. Зберігається ліміт на легіонерів та відносно сильні окремі олігархічні клуби, що є рудиментом старої системи. Водночас удар по олігархічній системі загалом проявився і у цій конкретній сфері нашого життя. У другій частині буде розглянуто чисто спортивні аспекти у грі національної збірної.