Останнім часом тема українського православ'я посіла чільне місце у вітчизняному інформаційному просторі. І це не дивно, адже українське суспільство бажає покінчити із впливом ворожої організації, РПЦ, на своїх співвітчизників, повернути об'єкти культурної спадщини, а також ввести українську церкву до світової православної спільноти.

У жодній царині знання історії не є таким важлививим, як у релігійній сфері. Адже церковне право опирається на тексти, рішення та правила, яким сотні й тисячі років. Тож пропонуємо ознайомитися з політичною історією українського православ'я від самого початку.

Утворення Київської митрополії

На жаль, відомості про початки християнства у Києві зокрема і країні русів взагалі носять здебільшого легендарний характер. Що й казати, автор літопису "Повість времінних літ" навіть не знав імен перших очільників власної церкви. Менше з тим, наприкінці Х століття, за часів великого князя Володимира Святославича, вже бачимо "митрополію Ро́сії" серед инших у списку єпископій Константинопольского патріархату. Як правило, церковно-адміністративні одиниці називають за назвою міста - Антіохії, Тирнова, Константинполя, Єрусалима et cetera. Можна подумати, що у випадку "Ро́сії" цей принцип порушено. Однак, варто звернути увагу на сенс, який тогочасні греки вкладали у це слово. У трактаті "Про управління імперією" басилевс (східний римський імператор, правитель Візантії) називає "Ро́сією" лише Київ з невеликою приміською околицею.

Новопостала церковна ієрархія, озброєна християнською риторикою, грецькою вченістю та болгарською мовою допомогла Володимиру та його наступникам територіалізувати свою владу, утвердити легітимність своєї династії на всьому просторі від Києва до Новгорода, від Карпат до Суздальського Опілля.

Київську ієрархію очолював митрополит, що його призначали з Константинополя.

Такий порядок залишався незмінним століттями, а на прецедентах його порушення варто зупинитися окремо.
Загалом, цілком очікувано, що амбіційні монархи воліли мати на чолі своєї церкви фігуру, незалежну від якогось іноземного центру.
Тож Ярослав Мудрий у середині ХІ століття таки призначив на митрополичу катедру русина - Іларіона. Ця подія відбулася на фоні військового та дипломатичного конфлікту з Візантією. Після смерти свого патрона Іларіон усамітнився у Печерському монастирі, а з Царгорода  призначили нового митрополита Єфрема.

Друга спроба унезалежнити українську церкву відбулася у часи боротьби за київський стіл Ізяслава Мстиславича та Юрія Володимировича (Довгорукого) у середині ХІІ століття. Перший намагався утримати в покорі Києву усі землі, долаючи опір місцевих еліт. Навколо персони Юрія гуртувалися "сепаратисти", які підтримуючи його кандидатуру на київський стіл, отримали легітимну можливість чинити опір Києву. Масштабне геополітичне протистояння струснуло половиною Європи. Ізяслава підтримали столичний Київ та Волинська вотчина, Польща, Угорщина. За Юрієм стали Галич, Суздальщина, Полоцьк, половці та Візантія.

Звісно, Візантія мала можливість протидіяти Ізяславу через церкву. Тож він призначив на митрополитство власну креатуру Клима Смолятича. Юрій Довгорукий, опираючись на підтримку новгородського владики Ніфонта, не визнав юрисдикції Клима над усією митрополією. Тим часом, Ізяслав помер на київському столі, і його місце зайняв Юрій. Новий великий князь прийняв митрополита-грека Константина, який оголосив анатему Ізяславу і розпочав репресії проти Клима і його послідовників, серед яких були члени впливових боярських сімей Києва.
Невдовзі київські бояри отруїли ненависного Юрія, сини Ізяслава повернули батьків трон, а Константин втік під опіку опозиційних чернігівських князів. Новий великий князь Мстислав Ізяславич, зважаючи на неоднозначність обох митрополитів - Клима та Константина - попросив патріарха призначити нового пастиря. Відтак попередня практика була відновлена.

Наступним поворотним моментом в історії Київської митрополії стала монгольска навала, яка створила нову геополітичну реальність і змусила Руську церкви шукати свої місце у світі, дошукуватися нових сенсів.
Архієпископ Петро Акерович, наприклад, прибув на Ліонський собор, аби вся європейська спільнота почула голос Руси з приводу навали зі Сходу.
Князь Данило Романович, відомий нині як "Галицький", також шукав підтримки проти монголів у католицькому світі і пішов на поступки у питаннях віри. Водночас, його креатура, єпископ Кирило, був висвячений вселенським патріархом у Нікеї на Руську митрополію. Зазначимо, що вселенський патріархат тоді також вів курс на зближення з католицьким Римом.

Водночас на периферії Руси, на Північному Сході, перемогла партія лояльних монголам князів. Відповідно, просити допомоги в Заходу не було проти кого, а тому православні ієрархи природно тяжіли до "промонгольської", "не-прозахідної" частини руських князів, зокрема Ярослава Всеволодовича, його сина Алексанра Ярославича ("Невського") та їхніх нащадків.
Відносну політичну суб'єктність з колишньої Киїської Русі зберегла Волинсько-Галицька держава, правитель якої, Данило Романович, був помазаний як король Русі. Решта земель або підпала під владу монголів, або відкрила себе для влади іноземних династів.

Даний процес розмежування позначився і в церковній сфері - єдина Руська митрополія була поділена на "Малу Ро́сію" з центром у Галичі та "Велику Ро́сію". "Мала Ро́сія" займала територію, підвладну руським королям - Галичину та Волинь. Кілька разів протягом ХIV століття митрополія ліквідовувалася (зливалася з київською митрополією) та відновлювалася відповідно до політичної кон'юнктури.

Київ знаходився на той час у "Великій Росії". Під тиском монголів митрополит Максим переселився до Суздалі, а відтак через Владимир до Москви. Переяславська єпархія була перенесена до столиці Улусу Джучи Сарая. Заднім числом Владимир був оголошений константинопольським патріархом резиденцією митрополита, а Київ залишався "першопрестольним" місцем. Довгий час митрополити після затвердження в Константинополі інтронізувалися саме у київській Софії.

Вже у другій чверті ХIV століття Київ намагається відновити свій статус і повернути резиденцію митрополита до себе. Кияни приймають неканонічного, висвяченого Тирновським патріархом Теодорита.

Тим часом, на Київ поширила свою владу династія Гедміновичів. Новим володарям також не подобалася ситуація, що пастир їхньої церкви має резиденцією ворожу столицю.
Великий князь Литовський Ольгерд домігся створення незалежної митрополії "Литви та Малої Руси", яку очолив Роман. За московським митрополитом Алексієм залишилися землі монгольскої Руси.
Після смерті Романа за всіма правилами було висвячено на Литву і Малу Русь із Києвом амбіційного митрополита Кипріана.
Кипріан тимчасово використовував Київ як резиденцію, а після смерті Алексія намагався утвердитися і у Великій Ро́сії. Однак тепер вже великий князь московський Дмитрій не хотів мати залежну від Литви церкву. На Москві один за одним вводилися в гру претенденти на митрополитський пост, що їздили до Константинополя.
Кипріана підтримував великий київський князь Володимир Ольгердович, який арештував його супротивника Діонісія, ставленика Москви. Кипріан мав самостійні великі амбіції, і проваджуючи активну пастирську та дипломатичну діяльність, зумів підпорядкувати собі Галичину, Литовську та Московську Русь, фактично відновивши єдність київської митрополії понад державні кордони тих часів.
Кипріан став одним із найбільших поборників єдности Руської митрополії та миру в середовищі своєї пастви. Саме він повінчав сина Дмитрія Московського та дочку Вітовта.

Після короткого періоду миру, Вітовт знову поставив питання залежності православної церкви у Великому князівстві Литовського від Москви. Посилаючись на свою монаршу місію захисту церкви на своїх землях, він звинуватив московський клір у вивезенні рухомого майна київських соборів та монастирів до Москви. Собор руських єпископів, апелюючи до прецеденту Ізяслава Мстиславича та своє природне право обирати пастиря для свого "отечества", поставили митрополитом болгарина Григорія Цамблака. Цей акт не визнала ані Москва, ані Константинополь.
Після погрому Києва кримськими татарами, Григорій переїхав разом з оточенням до Вільна, де й помер. Відтак руські землі знову об'єдналися під скіпетром Фотія, що проживав у Москві.
Коли Фотій помер, церкву у Монгольській Русі очолив Іона, який мав намір поїхати для затвердження у Константинополь. Однак в той же час у землях ВКЛ ішла династична війна між Свидригайлом, Ягайлом та Сигізмундом. Бойові дії та непевна позиція князів, у володіннях яких пролягав би шлях Іони перешкоджала подорожі. 
Тож Свидригайло сам відправив до Греції свого кандидата - Герасима. Останній отримав благословення патріарха, але був запідозрений Свидригайлом у зраді, і імпульсивний князь влаштував своєму ж митрополиту аутодафе.

Після цього Вселенський патріарх вирішив самостійно призначити київського митрополита - грека Ісидора. Останній і представив Русь на Флорентійському соборі, де вирішувалося питання возз'єднання християнства. Ісидор, вслід за патріархом, підтримав унію і з цим рішенням повернувся до Литовської Русі. Відтак унійний митрополит і новоспечений кардинал попрямував до Москви. Тут його було арештовано, адже місцеве духовенство і великий князь не визнали унії. Ісидор зумів утекти до Литви, а московити обрали власного митрополита - вже згаданого рязанського єпископа Іону.
Тепер Руська митрополія остатночно розпалася. Після Ісидора Папа римський висвятив митрополита Григорія, а опісля його канонічність потвердив новий антиунійний Вселенський патріарх.
Таким чином, канонічна київська митрополія тепер існувала у межах руських земель Великого князівства Литовського та Польського королівства. Резиденція митрополита знаходилася у Новогрудку. Натомість у Великому князівстві Московському перебувала неканонічна роскольницька церква. Очільники обох церков вважали себе "митрополитами всієї Русі".
Формальна залежність київських князів від Вільни не заважала їхньому династичному, політичному та церковному спілкуванню з Москвою. Великий князь київський Олелько був одружений із Анастасією Василіївною, донькою московского князя, а митрополит Іона хрестив Олелькового сина. Племінник Олелька, великий князь московський Іван ІІІ, вірянин неканонічної московської церкви, був вписаний у пом'ятник київського Печерського монастиря.

У неканонічному статусі російська церква перебувала близько 150 років. Наприкінці ХVI століття, за ініціативи царя Боріса Ґодунова, до Москви було запрошено Вселенського патріарха. По приїзді його схопили і морили голодом, аж поки він не висвятив у патріарший сан того, на кого йому вказали пальцем.
Таким чином, у такий екстравагантний спосіб, народилася канонічна російська церква.

В той же час, київскі митрополити продовжували називатися "митрополитами всієї Русі", сидячи у Новогрудку, а від ХVII століття повернувшись до Києва. Їхня канонічна територія обмежувалася польсько-литовською державою. Деякий час православна церква була у Речі Посполитій поза законом через унію. Однак на практиці велика кількість українських можновладців (наприклад, князі Костянтин Острозький, Адам Санґушко чи одіозний Ярема Вишневецький) у своїх володіннях дозволяла діяти православній церкві аж до її легалізації на вищому рівні.

У Московській державі очільник церкви називався "патріарх всієї Русі". У спілкуванні між собою голови двох "руських" церков вони називалися "митрополит Малої Русі" та "патріарх Великої Русі" відповідно.
До середни ХVII століття розбіжності між церквами набули значного рівня. Московський патріархат де-факто навітьне визнавав русинів Речі Посполитої за єдиновірців. Людина, що воліла перейти з підданства короля до царя повинна була ще раз пройти хрещення, чим прирівнювалася до католика. Київські книжки, в тому числі таких шанованих українським православ'ям Петра Могили та Мелетія Смотрицького, у Москві спалювали як єретичні.
З боку "Малої Русі" такої ворожості не помічено. Більше того, багато церковників та братств просили гроші у царя як єдиного в світі суверенного православного монарха. А цар за таких обставин не відмовляв "одновірцям", очевидно сподіваючись використати їх як дипломатичний важіль та фактор впливу в Речі Посполитій.

Протягом 1648-1654 року було зроблено багато кроків до принаймні конфесійного зближення. Хоча це не було артикульовано, але дві церкви визнали одне одного єдиновірними.

Таким чином, українська та російська церкви спілкувалися до 1686 року.  Тоді було реалізовано намір Москви підпорядкувати собі українську церкву. Російська сторона підкупила Вселенського патріарха й натиснула на українську владу, аби перепідпорядкувати Київську митрополію Москві. Приводом стала війна з Туреччиною і логістична зручність висвячення нового київського митрополита у Москві, а не у Константинополі.
Як результат - з того моменту і до 2018 року Київська митрополія знаходилася під контролем РПЦ.
Нині Вселенський патріархат скасував своє рішення від 1686 року і відновив на території України свою канонічну територію, тобто "відкотив" ситуацію до того моменту.