Президентські вибори в Україні

Президентські вибори в Україні, досвід попередників

Невдовзі в Україні відбудуться чергові президентські вибори, від результатів яких чимало залежатиме у нашому майбутньому. У цьому нарисі ми згадаємо, як Україна переживала попередні президентські перегони.

З часу здобуттня незалежності на території України діяла правова система УРСР, у тому числі конституція 1978 року. Водночас, до хрестоматійної схеми "совєцької влади" були внесені принципові (і не дуже)  зміни. Так, ще в СССР було відмінено політичну диктатуру комуністичної партії. Напередодні незалежності також було введено посаду президента, що став ніби надбудовою над радянською владою.

Першим обійняв цю посаду Леонід Кравчук, що фактично пересів у неї з крісла голови Верховної Ради. Навзагал, альтернативи досвідченому апаратнику не було і насправді електоральної боротьби за президентство не відбулося. Націонал-демократичні сили не мали в УРСР такого впливу, як, скажімо, у країнах Балтії. Тож представник Народного Руху В'ячеслав Чорновіл, заздалегіть мав небагато шансів. В той же час, Леонід Кравчук, скориставшись зі студентського страйку Революції на граніті, вивів з гри Володимира Масола - представника ще брежнєвсько-щербицької гвардії, голови ради міністрів УРСР та голову Держплану.
По суті, президент Леонід Кравчук плив за течією, тримаючи носа за вітром. У той же час,для Кравчука був характерний брак справжньої рішучости. Він "проковтнув" створення кримської автономії, Харківський собор, що поклав початок розколу українського православ'я, проґавив можливість підпорядкувати Чорноморський флот Україні. Всі ці фактори зіграли злий жарт із нашою державою. Кравчук не зміг вирішити ці питання, хоча мав для цього всі можливості. І Якщо з крмською автономією не все так однозначно, то не дати провести собор та прийняти присягу командувача ЧФ Ігоря Касатонова було цілком можливо.

Менше з тим, саме Леонід Кравчук керував процесом суверенізації України, чим вже не подобався керівництву Росії. До того ж, Борісу Єльцину та Віктору Чєрномирдіну хотілося таки бачити біля керма не просто слабкого політика, а представителя власних інтересів. Водночас, президентство Кравчука співпало із сильним падіням рівня життя населення.
1994 року невдоволення Кравчуком сягнуло апогею, адже він не влаштоував тепер ні населення, ні місцеві клани, ні Росію.
Росіяни ввели у активну фазу сепаратистський проект у Криму на чолі з росіянином Мєшковим. На сході початися шахтарські страйки.

На цій хвилі почав набирати політичної ваги спраглий до влади "червоний директор" із Дніпропетровська Леонід Кучма. Під гаслом відновлення економічних зв'язків з Росією та за покровительства Єльцина та Чорномирдіна він легко переграв Кравчука у позачергових президентських виборах. Кримське питання було доручено вирішити Євгену Марчуку (Кучма призначив екс-голову СБУ прем'єром). Очільник українського уряду видавив із Криму Мєшкова та його російське оточення. Тут вже настала пора Москви "ковтати" рішучі дії укранської сторони. Проте з огляду на те, що Кучма був "своїм", росіяни певно розраховували взяти якщо не Крим, то всю Україну.
Але росіяни з Кучмою дещо прогадали. Він був готовий обіцяти що завгодно, а от реально поступатися своєю владою - аж ніяк.
У силу об'єктивних причин, обіцяне Леонідом Кучмою "відновлення економічних зв'язків" не відбулося. Проте проросійському електорату були потрібні бодай якісь жести "дружби з Росією". Кучма намагався організувати візит до Києва Бориса Єльцина, який, однак хотів від Кучми безстрокового перебування Чорноморського флоту у Криму. Після непростих переговорів, Чорноморський флот таки залишився у Севастополі (але "тимчасово"), а Єльцин таки завітав у гості. Лояльність місцевих кримських еліт до персони нового президента забезпечував "династичний шлюб" доньки Леоніда Даниловича Олени та сина місцевого князька Анатолія Франчука, Ігоря.

Леонід Кучма зумів порозумітися з усіма впливовими силами у країні. Для олігархів та регіональних бізнес-еліт він виступав у ролі арбітра, чим гарантував собі їхню підтримку.

Леонід Данилович започаткував таку інституцію в нашій державі як "партія влади" - орієнтована на персону президента "партія", що провадить його політику в парламенті. Завдяки Кучмі була прийнята нова конституція, що закріплювала за президентом великі повноваження. За часів Леоніда Даниловича оформився інститут Адміністрації президента як головного центру влади в країні.

У сфері ЗМІ поширився термін "темники" - методичні рекомендації редакторам, як висвітлювати ті чи инші події.

У такій конфігурації Україна підійшла до кінця першого строку Леоніда Даниловича.
Президентські вибори 1999 року можна заносити до палати міг і вагів як еталон неліберальної
демократії. Фактично, Кучмі ніхто наспрадві не протистояв. Голоси "червоного поясу" любителів совка акумулював комуніст Петро Симоненко. Через підконтрольні ЗМІ (инших не було) нагніталася страшилка про комуністичний реванш. У таборі об'єднаню опозиції розбрат посіяв Олександр Мороз. Після узгодження єдиного кандидата Євгена Марчука, Мороз вирішив іти на вибори самостійно, а Ткаченко знявся на користь Симоненка. Така історія не додавала довіри до опозиції, і у другий тур благополучно вийшли чинний президент та Симоненко. Останній також явно грав на користь Кучми, де-факто самоусунувшись від електоральної боротьби. Олігархи та підпорядкована АП місцева влада задіяли адмінресурс - і справу було зроблено.

У подальшому Кучма продовжив свій курс, але поступово готувався до пенсії. Компроміси заводили Леоніда Даниловича доволі далеко. Доводилося йти на поступки прогресивній частині суспільства, призначаючи успішного голову НБУ Віктора Ющенка прем'єром. Потім віддавати цю посаду представнику донецьких кланів Віктору Януковичу. Адміністрацію президента очолив друг і кум президента РФ Путіна Віктор Медведчук - очевидний реверанс російським інтересам.

Наприкінці свого другого терміну Кучма вказав на свого наступника - ним став "донецький" Віктор Янукович, також підтриманий Росією. Опозиційні сили з проєвропейською риторикою очолив єдиний кандидат Віктор Ющенко. Аби стати єдиним кандидатом, Ющенко мав піти на великі поступки власним союзникам і поділитися владою після виборів. Серед таких попутників були відомі нам Олександр Мороз, Юлія Тимошенко та Петро Порошенко.
Віктор Ющенко сприймався частиною електорату як національний лідер, що візьме курс на євроінтеграцію України, а частиною - як людина, що непогано показала себе на посадах голови НБУ та кабміну й очікувала від нього зростання добробуту. Фактично цього було достатньо, аби отримати більшість голосів. Але бюрократична система працювала на перемогу Віктора Януковича і за допомогою масштабних фальсифікацій та зловживань змогла оголосити Януковича переможцем. Це здійняло хвилю багатотисячних протестів, під тиском яких суд визнав вибори такими, що не відбулися. Було проведено додатковий тур, де перемогу отримав Віктор Ющенко.
Після всіх означених подій, парламент прийняв нову конституцію, значно обмеживши повноваження президента і змістив центр влади до уряду, який формувався парламентською коаліцією.
Водночас, у Сіверодонецьку з благословення Москви відбувся сепаратитський з'їзд депутатів усіх рівнів, де лунали знайомі нам за весною 2014 лозунги. Шантажуючи нову владну команду, вони фактично вибили собі статус-кво у відносинах Київ-регіони. Донецька та Луганська області рально стали феодальними бенефіціями бандитів-олігархів Ріната Ахметова та Сергія Єфремова. Перший візит Віктор Ющенко здійснив до Москви, де запевняв Росію, що її впливу нічого не загрожує і отримав умовний ярлик на правління Україною.
Позбавлений повноважень та не проявляючи рішучости, Ющенко тільки спостерігав, як розпадається "помаранчева" команда. Спочатку почали конфліктувати за повноваження голова РНБО Петро Порошенко (сторону якого зайняв Ющенко) та прем'єрка Юлія Тимошенко. Потім створення проєвропейської коаліції зірвав Олександр Мороз, перебігши до Януковича ("Партія регіонів") і Симоненка (КПУ).
Після позачергових парламентських виборів уряд знову очолила Юлія Тимошенко. Дні Ющенка на посаді вже було пораховано.
Також Ющенко у війні Росії проти Грузії всіма силами підтримував останню. Але сил не було, тож виглядало це жалюгідно. Український Севастополь був базою для російських військ - учасників війни, а президент нічого не міг зробити.

Майбутні кандидати на роль голови держави - Тимошенко та Янукович - обидва грали на проросійському полі. Однак Росія зробила ставку, як і раніше, на Януковича, який і виграв вибори 2010 року.
Прем'єрство Тимошенко прийшлося на світову фінансову кризу, а також вона доволі самодіяльно підписала невигідний газовий контракт з РФ. На фоні розчарування у "європейській" команді, багато "ковбасних" виборців Ющенка-2004, легко проголосували за "крєпкого хозяйствєнніка" Януковича, причесаного американським політтехнологом Полом Манафортом. Адмінресурс у князівствах імені Ахметова, Єфремова та инших також зіграв свою роль.

Віктор Янукович після обрання президентом взяв курс на бандитізацію та провінцілізацію України. Перша проявлялася у впровадженні кримінальних практик у сферу державного управління, зокрема запровадження інституту "смотрящіх" - негласних наглядачів зя якоюсь сферою.
Найвищі державні посади почали займати другосортні представники російської еліти. Зокрема, НБУ очолював син топ-менеджера "Газпрому" Ігор Соркін. Або міністром оборони ставав Соломатін - зять Олега Сосковця, екс-віце-прем'єра РФ єльцинських часів. Органічною частиною вітчизняної еліти став Вадим Новинський - росіянин, якому Янукович надав громадянство.
Міністр оборони Павєл Лєбєдєв публічно носив китель із російськими державними символами, було прийнято "закон про мови", пропагувалося російське бачення історії України, зокрема таких важливих подій як Голодомор, Друга Світова, боротьба УПА проти совєцької Росії та нацистсьої Німеччини тощо.
Почався терор опозиційної політичної еліти, за ґрати було відправлено Юлію Тимошенко та Юрія Луценка.
Водночас, означився курс на узурпування влади вузьким сімейним колом Януковича, так званою "сім'єю", що викликало чим далі, тим більше невдоволення инших кланів та олігархів.

Також Янукович намагався перехопити євроінтеграційну риторику у своїх політичних опонентів. Проведення футбольного Євро-2012 було записано у власні досягення з євроінтеграції, приймалися закони для підписання Асоціації з ЄС. Проте Росія і проросійський електорат антиєвропейську ідеологію сповідували як частину світогляду. Тож на двох стільцях Януковичу всидіти не судилося.
Під тиском Росії він відмовився підписувати угоду, а вуличні протести проти таких геополітичних розворотів потопив у крові.
Боючись повстанців, Янукович втік у Росію, де став абсолютною маріонеткою росіян.

У бунтівному Києві парламент призначив новий уряд, а виконувачем обов'язків президента став новий голова ВРУ Олександр Турчинов, один з політичних лідерів протестів. З тюрми вийшла Юлія Тимошенко.
Невдовзі почалося російське вторнення у Крим, а затим - на Донбас. У таких умовах країні був потрібен законно обраний повноцінний президент і верховний головнокомандувач, а не "в. о.".
Проросійський табір був деморалізований та позбавлений електоральної бази в окупованих Криму та Донбасі. Тож реальними кандидатами було двоє політиків з "помаранчевої" команди часів Ющенка - Петро Порошенко та Юлія Тимошенко.
Петро Порошенко, представник великого бізнесу (головно - кондитерського), зумів пережити Януковича без катастрофічних іміджевих та бізнесових втрат. Петро Олексійович загалом ніколи не був у центрі відповідальності, як його опонентка, на яку покладали провину за провал реформ 2005-2006 та падіння рівня життя у 2009.
Натомість, Порошенко ніколи не відходив від проєвропейської риторики, навіть коли перебував у уряді Азарова (тоді ще вівся курс на Асоціацію з ЄС). Ця посада дарувала йому деякий імунітет від атак на бізнес. Петра Олексійовича підтримав один з лідерів парламентської опозиції часів Януковича - Віталій Кличко, вдовольнившись кріслом київського мера.
Таким чином, Петро Порошенко отримав безпрецедентну підтримку населення, набравши більше 50 відстоків виборців та вигравши вибори в один тур.

Подальші події виходять за рамки тематики даного допису. З історій президентських компаній можна зробити кілька обережних висновків. Перший - з якими б обіцянками чи навіть власними планами не йшов кандидат на посаду, він мусив рахуватися з обставинами. Рух України на захід диктувався логікою історичного процесу. Тож навіть проросійські Кучма та Янукович обережно дрейфували в сторону ЄС. Обидва мусили поводитися як очільники всієї країни, тож публічно послуговувалися українською мовою; кожен у міру своїх інтелектуальних здібностей.
Незважаючи на це, вплив Росії на нашу країну був і залишається значним, тож "прозахідний" Ющенко всіма силами загравав із проросійськими силами в країні, і попервах намагася наладнати стосунки з Путіном.
На відміну від сусідніх Росії чи Білорусі, не була знівельована роль парламенту. Навіть у часи ультрапрезидентських режимів Кучми чи пізнього Януковича він залишався достойним гравцем і ніколи не перетворювався на банальну говорильню. Достатньо згадати, що Майдан-2014 політично очолювала парламентська опозиція. Це вже не кажучи про часи пізнього Ющенка, коли уряд Тимошенко, сформований парламентом, майже позбавив його будь-якої влади. Усі без виключення президенти мусили рахуватися з позицією Ради, шукати компромісів та союзів у ній.